Основні напрями вдосконалення інформаційного бізнесу

Логічно було б зробити такий висновок: держава, вкладаючи кошти в інформаційну діяльність, має виходити з того, що результати таких вкладень належать державі, а отже, громадянам країни, і вони повинні користуватися інформаційними ресурсами без оплати, оскільки останні створено за їх рахунок. Однак при цьому виникає низка протиріч:

Не всі громадяни рівною мірою зацікавлені у використанні інформаційних ресурсів, створених за їх рахунок, і споживання інформаційних продуктів і послуг (ІПП), створених на їх основі, не може бути рівним.

Деякі громадяни використовують ІПП, підготовлені за державний рахунок, для власного споживання, а деякі — для комерційної діяльності.

Безкоштовна або на пільгових умовах реалізація ІПП, підготовлених за державний рахунок, порушує свободу конкуренції і ставить інших учасників інформаційного ринку в гірші умови.

Реалізація права вільного доступу до інформації кожному громадянину, як записано в законі про інформацію, потребує надзвичайно великих витрат. Цього права виявляється недостатньо для регулювання інформаційних відносин у суспільстві.

У багатьох країнах рішення було знайдене шляхом уведення в практику таких принципів:

У всіх галузях інформаційної діяльності, в яких сформувалися та існують ринкові відносини, державні інформаційні структури реалізують свої послуги і продукти за ринковими цінами всім категоріям споживачів (у тому числі населенню, іншим державним організаціям, суспільним чи комерційним організаціям). Соціально незахищеним верствам населення видаються дотації (але в основному за цільовим методом як споживачам, а не через встановлення неконкурентно низьких цін).

В окремих галузях інформаційної діяльності, де відсутня можливість створення ринкових відносин (наприклад, послуги масових бібліотек), ІПП надаються безкоштовно або за низькими цінами. Однак це стосується тільки послуг, що не потребують для свого надання ніяких додаткових витрат (доступ у читальний зал, право користуватися фондами і БД) і призначених винятково для власного споживання (у некомерційних цілях). Будь-які інші послуги незалежно від їх призначення мають надаватися за ринковими цінами для того, щоб одні споживачі не отримували суттєво більше, за інших, і тим самим не зменшували можливості інших в умовах фіксованого і обмеженого обсягу ресурсів.

Доходи, отримані від продажу ІПП, створених за державний рахунок, повертаються громадянам у вигляді скорочення витрат на їх підготовку або у вигляді надання ІПП більш високої якості. Для цього державні інформаційні структури, або організації, що використовують кошти держбюджету, не мають права включати в собівартість своїх послуг витрати на підготовку БД і масивів першоджерел (які таким чином отримують статус суспільної власності).

Поряд із розглянутими економічними підходами до забезпечення рівного доступу до інформації іноді вживаються й частково адміністративні заходи, коли держава встановлює для комер¬ційних споживачів ціни вищі, ніж для некомерційних.

Що до ІПП, виготовлених за державний рахунок і наданих споживачам для здійснення комерційної діяльності в інформаційній сфері (наприклад, фонди першоджерел і БД), замість звичайних угод «купівлі-продажу» використовуються орендні та ліцензійні відносини, які повніше відповідають суті ІПП як об’єктів інтелектуальної власності.

Література:

1.Азеев А. А. и др. Организация и функционирование вычислительного центра. — М.: Статистика, 1977. — 160 с.

2.Ансофф И. Стратегическое управление. М: Экономика, 1989, 518 с.

3.Аррендондо Лени. Искусство деловой презентации: Пер. с англ. — Челябинск: Урал LTD, 1998. — 520 с.

4.Артамонов Г. Т. Информатика: теория и практика (заготовки к книге) // НТИ, Сер.1. Организация и методика информационной работы, 1997, № 8, с. 30—33; 1998, № 1, с. 29—34; № 4, с. 31—36; № 6, с. 31—35; № 12, с. 29—33; 1999, № 6, с. 36—43.