Відносини власності

ДОМІНУЮЧИЙ ОБ'ЄКТ ВЛАСНОСТІ

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації прита¬манний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відби¬ває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище - земля та існуючий на ній тварин¬ний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння - первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень - сім'ї, роду, общини - неосмисле-но сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала зем¬ля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступо¬во перетворилася з колективної основи існування людини на відо¬соблений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських еко¬номістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможли¬во застосувати до того, що не є продуктом праці - до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена людиною», - продовжував Дж. С. Мілль. - Тому вона має бути «надбанням усіх людей». Пору¬шення цього принципу призведе до того, що «щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є пев¬ною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено та¬кий висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевлас¬ника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділян¬ки на підставі строкового чи безстрокового договору».За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людсько¬го суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. «Колективна власність на землю, - писав з приводу цього Л. Морган (Древнєє общество или исследование линий чело-веческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. - Л., 1935), - була ... загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історич¬ного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, - підкреслював він, - свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк проис-хождения й развития семьи й собственности. - М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації - азійська, ан¬тична і германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстен¬сивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на зем¬лю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка грунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком при¬родно, що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумо¬вила специфічні характеристики різноманітних локальних струк¬тур феодалізму - суспільної формації, для якої власність на зем¬лю стала фундаментом економічної структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний курс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі Держава зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з точки зору інтересів усього суспільства використанням.