ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Зрозуміло, що впровадження зазна¬чених заходів валютної політики і зни¬ження облікової ставки НБУ та резерв¬них вимог щодо комерційних банків сприятимуть збільшенню обсягів креди¬тування реальної економіки у разі змен¬шення кредитних ризиків, поліпшен¬ня умов конкуренції на ринку кредит¬них ресурсів та посилення засад діяль¬ності фондового ринку. Зважаючи на відновлення у перспективі функціону¬вання ринку державних цінних паперів, довільно в законодавчому порядку обме¬жити дохідність за ОВДП середньою дохідністю за кредитами комерційних банків суб'єктам господарювання, щоб не порушувати ринкову мотивацію діяль¬ності приватних фінансових інститутів. При цьому вирішального значення для забезпечення динамічної рівноваги суміжних фінансових ринків (валютно¬го, кредитного та фондового) набувають заходи у сфері бюджетної політики.

Законодавство економічно розвину¬тих країн містить норми, які визначають межі державного втручання у фінансові ринки, аби не порушувати ринкових процесів. Так, законами про центральні банки (Закон України "Про Національ¬ний банк" щодо цього — не виняток), як правило, заборонено купівлю борго¬вих зобов'язань не за ринковими став¬ками безпосередньо у емітента, в тому числі й в уряду. Такі операції емісійно¬го банку на відкритому ринку дозволе¬но лише в разі реалізації процентної політики та політики ліквідності з ме¬тою забезпечення стабільних умов гро¬шового ринку.

Аналогічними мають бути підходи до дій уряду на ринку позичкового капіта¬лу. Якщо пропозиція кредитних ресурсів на ринку капіталів зростає повільніше, ніж обсяги державних внутрішніх за¬позичень, підвищується попит на по¬зичковий капітал, а відтак і його вар¬тість. У цій ситуації конкуренція приват-них суб'єктів господарювання та держа¬ви за кредитні ресурси не рівна. Ме¬жею урядових запозичень капіталу на внутрішньому ринку має бути ефек¬тивність державних інвестицій для стру¬ктурної трансформації економіки, що становить одну з головних функцій дер¬жави у господарській сфері. В Україні впродовж останніх років поряд зі зро¬станням внутрішнього та зовнішнього боргу спостерігається скорочення дер¬жавних витрат на інвестиції у вироб¬ництво та інфраструктуру. Основна ча¬стина державних запозичень викори¬стовується на споживання.

РЕЖИМ КУРСОУТВОРЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ

На зовнішньоекономічну діяльність країни, структуру виробництва, споживання, рух капіталу відчутно впливають вибір режиму курсоутворення та динаміка валютного курсу. Ста¬більність курсу національної валюти — суттєва складова привабливості інве-стиційного клімату.

За класифікацією МВФ, у світі нині застосовують п'ять основних режимів валютних курсів: фіксований щодо однієї валюти, фіксований щодо коши¬ка валют, обмежено гнучкий, із керова¬ною гнучкістю та плаваючий.

Кожен валютний режим має певні переваги та вади. Плаваючий курс дає змогу діяти незалежно від стану пла¬тіжного балансу, тобто проводити моне¬тарну політику, яка не зобов'язує під¬тримувати валютний курс у заявлених межах. Але йому зазвичай притаманна нестабільність, спричинювана зокрема спекуляцією. Проте й фіксовані валютні курси можуть дорого обійтися еко¬номіці, оскільки вони нерідко підтриму-ються за рахунок підвищення процент¬них ставок, до того ж перехід до іншо¬го валютного режиму пов'язаний із пев¬ними труднощами. За сучасних умов режими фіксованого та вільно плаваю¬чого курсів у чистому вигляді не прак¬тикують - застосовують їх модифікації: фіксований, але регульований валютний курс та курс керованого плавання. Різниця між цими полярними режима¬ми стосується технічної сторони під¬тримки стабільності валютних курсів, коли вони коливаються один щодо іншого. Але й ця, суто операційна різниця поступово стирається. За умов зро¬стання мобільності капіталу та впливу низки інших факторів країнам дово¬диться вдаватися до все частіших та незначніших коригувань офіційно вста¬новлених валютних паритетів. Із метою залучення капіталу гнучкі валютні режими поєднують із різними схемами стра¬хування, зокрема кредитного.

Україна використовувала кілька ре¬жимів валютного курсу — від плаваючо¬го до фіксованого з подальшим перехо¬дом до керованого плаваючого курсу. Впродовж 1996 та першої половини 1997 року курс національної грошової оди¬ниці фактично коливався у межах утво¬реного валютного коридору 1.7—1.9 грн. за долар США. 3 другого півріччя 1997 року і донині в Україні встановлюють¬ся межі граничних коливань курсу гривні щодо долара США (валютний коридор).За будь-яких режимів завдання ва¬лютної політики полягає у підтримці відносної стабільності курсу національ¬ної валюти. Так, унаслідок серпневої кризи 1998 року в Росії, загальна сума статутного капіталу комерційних банків України збільшилася на 461 млн. грн. і станови¬ла на кінець року 2097 млн. грн., тоді як його еквівалент у доларах зменшився з 861 млн. до 612 млн. доларів США. Од¬нак запровадження в Україні плаваючо¬го курсу за умов відсутності розвинутих фінансових ринків (що не дозволяє НБУ застосовувати для регулювання обмінного курсу інструменти непрямої опосередкованої дії, а саме операції на відкритому ринку) може призвести до нестабільності валютних курсів. Таку невідповідність між курсовим режимом і наявними інструментами регулювання обмінного курсу НБУ за нинішньої си¬туації змушений буде компенсувати проведенням іще жорсткішої монетар¬ної політики. Відсутність в Україні фор¬вардного валютного ринку перешкоджає становленню механізмів страхування курсових ризиків, що теж негативно впливає на інвестиційний процес. До того ж до забезпечення структурної трансформації в Україні глибоку девальвацію гривні не можна розглядати як альтернативний заходам державного регу-лювання інструмент стимулювання еко¬номічного зростання (за рахунок збільшення експорту внаслідок перероз¬поділу ресурсів на користь експортерів) через нееластичність експорту. Незважа¬ючи на значну девальвацію гривні у 1998 та 1999 роках український експорт скоротився торік на 11%, у першому кварталі 1999 року — на 19%, у другому — на 17%. Надходження валютної ви¬ручки на коррахунки від експорту то¬варів лише за минулий рік знизилися майже на 17%. Значне падіння обсягів експорту до країн СНД, зокрема до Російської Федерації, зумовлене не так втратами від курсових різниць, як спадом вітчизняного виробництва, його високою собівартістю, низькою якістю наших то¬варів, введенням нових торговельних обмежень у державах — торговельних партнерах України, посиленням конкуренції на світовому ринку, антидемпінговими роз¬слідуваннями (високотехнологічні това¬ри менше потерпають від цінових диспаритетів та зміни кон'юнктури на світових ринках). Товарна структура ук-раїнського експорту протягом кількох років не змінювалась, як не змінював¬ся перелік товарів, що забезпечують ва¬лютні надходження до країни. В основному це продовольчі товари, сировина, продукція металургії та хімічної про¬мисловості, вартість яких на зовнішніх ринках падає, що змушує нарощувати їх фізичні обсяги. За таких умов пере-орієнтація експортних потоків теж є проблематичною. Насправді країни з нижчою продуктивністю, якістю та складністю праці змушені утримувати¬ся на зовнішніх ринках за рахунок заниження експортних цін порівняно з національними витратами виробниц¬тва, тобто більше вивозити на одиницю імпорту товарів, що призводить до не¬еквівалентного міжнародного еко¬номічного обміну. Таким чином, щоб економіка виграла від девальвації курсу національної валюти, необхідно мати пев¬ну структуру виробництва (зокрема екс¬портного) та споживання, можливості що¬до заміни імпорту та зовнішні ринки збу¬ту. Слід враховувати також значний рівень імпортної складової у собівар¬тості українського експорту, що означає імпорт інфляції та подорожчання об-слуговування зовнішнього боргу у разі заниженого курсу гривні.