Історичні передумови становлення регіонального аспекту державного управління в Україні впродовж 1950-1991 рр

Хоча в жодному програмному документі СРСР зменшення міжрегіональних диспропорцій не було визначено завданням державної політики, М.Горбачов вважав, що у зменшенні відмінностей у рівнях соціально-економічного розвитку республік досягнуто значного прогресу. Поряд з тим, якщо проаналізувати офіційно опубліковані Держкомстатом СРСР [17, с. 13, 278, 402, 541; 18, с. 67, 554] окремі показники економічної діяльності республік, то можна стверджувати про наявність значного розриву в економічному розвитку республік. Наприклад, питома вага РРФСР у валовому обсязі капіталовкладень упродовж 1986-1990 рр. у середньому сягала майже 63% (з показником 13,7% Українська РСР посідала 2-ге місце в СРСР), в той час як у Естонської РСР - лише 0,6% . Відсотки нагромадження основного капіталу СРСР з-поміж республік станом на 1989 р. також значно різняться від 61,8% у РРФСР (для Української РСР цей показник становив 15,2%) до 0,7% у Естонській РСР, Таджицькій і Киргизькій РСР. Подібна тенденція до розшарування республік спостерігається і за показниками за виробництвом товарів споживання, зайнятості робочої сили та ін. В період “гласності”, коли радянські ЗМІ відкрили “залізну завісу” тоталітарного режиму, оприлюднивши статистичні показники рівнів соціально-економічного розвитку республік, окремі керівники республік почали виражали своє невдоволення значними міжреспубліканськими відмінностями. Зокрема, прибалтійські лідери вважали, що за умови виходу цих республік зі складу СРСР їхнє населення буде жити заможніше. Саме тому міжреспубліканські соціально-економічні відмінності М.Горбачов розглядав як серйозну проблему, оскільки у суспільстві стрімко зростала етнічна напруга і серед населення збільшувалися прояви невдоволення керівництвом держави. Серед причин, що обумовлюють існування серйозних етнічних конфліктів та інших негативних явищ він, як з часом виявилося небезпідставно, розглядав слабку господарську кон’юнктуру, бюрократизм та упередженість чиновників ЦОВВ у підходах до перерозподілу ресурсів [35, с. 389]. З метою врегулювання міжрегіональної диференціації М.Горбачов запропонував розподіляти видатки бюджету на соціальні потреби відповідно до продуктивності економік республік [4, с. 1-3], тобто з урахуванням їх внеску до розвитку народного господарства СРСР. Для вирішення нагальних проблем відсталих в економічному розвитку окремих республік було запропоновано запровадити систему економічних важелів і стимулів на основі ефективного використання коштів з державного бюджету СРСР, а також заснувати всесоюзний фонд з метою надання допомоги регіонам, які постраждали від стихійних лих, екологічних катастроф і для розвитку нових територій.Важливою заслугою М.Горбачова в регіональному управління можна також розглядати і делегування з центрального до регіонального і місцевого рівнів державного управління значних владних повноважень щодо управління економічним розвитком у межах народногосподарського комплексу. Прийнята в 1986 р. ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР Постанова [22] поклала відлік у демонополізації радянської влади, започаткувавши шлях у напрямі децентралізації влади, хоча лише в соціальній сфері і в галузі будівництва. В іншому прийнятому у 1987 р. нормативно-правовому акті [21, с. 208-235] передбачалось надати можливість республікам здійснювати контроль у галузях, пов’язаних з обслуговуванням споживачів, визначати кон’юнктуру місцевих економік, а також розширити бюджетно-фінансові повноваження. Поряд з цим питання відання галузями промисловості, виробництва засобів виробництва та їхньою інфраструктурою належали до компетенції союзних міністерств. У результаті цього відсоток промислового виробництва контрольованого з “центру” у РРФСР, Казахстанській і Білоруській РСР збільшився [37, c. 32]. Однак на фоні активізації в республіках громадсько-політичного руху в напрямі здобуття економічної самостійності, а пізніше - державної незалежності, ці документи залишились “в тіні”. Наприкінці 1988 р. ЦК КПРС дозволив проведення експерименту щодо економічної самостійності в Прибалтиці, Білорусії, Татарській АРСР, Москві та у Свердловській області. Проникнуті цією ідеєю прибалтійські республіки лише продовжували курс у напрямі отримання повного політичного суверенітету [33]. Уряд СРСР відреагував на це, видавши законопроект [9, с. 3], в якому передбачалося проведення перебудови управління соціально-економічним розвитком на основі розширення для радянських республік суверенних прав щодо самоуправління і самофінансування. Але оскільки положення законопроекту майже не відрізнялися від прийнятої раніше Постанови [21, с. 208-235], а лише деталізували здійснювання між центром і республіками міжбюджетні процедури, то прибалтійські республіки внесли на розгляд Верховної Ради СРСР радикальніші пропозиції щодо отримання ними більшої самостійності у сфері економічної діяльності. Прийнятий 27 листопада 1989 р. Верховною Радою СРСР Закон “Про економічну самостійність Литовської РСР, Латвійської РСР і Естонської РСР” [7] наділив ці республіки реальними і значними владними повноваженнями у сфері економічного розвитку. Саме з ініціативи цих республік вперше у практиці державотворення СРСР стала передбачатися можливість використання договірних механізмів [1]. Зокрема, ст. 2 цього закону [7] встановлювалося, що “згідно з домовленістю між урядом СРСР і урядом республіки союзні міністерства, комітети і відомства передають у відання народу республіки підприємства і господарські організації з усіма основними і обіговими коштами... Згідно з домовленістю Союзу РСР і республіки до союзної власності відносять засоби збройних сил, магістральні нафтогазопроводи й інші об’єкти, що мають загальносоюзне значення”. Зі свого боку, “республіки перебирають на себе договірні обов’язки з міжреспубліканського товарообігу”. Відповідно до ст. 3 цього закону [7] “економічно самостійна республіка має бюджет, визначає джерела і обсяги надходжень бюджетних коштів”. Органами державної влади і управління республіки наділялися правами і обов’язками розпорядників бюджетних асигнувань, самостійного визначення порядку складання і використання державного бюджету республіки (в частині, що не входила в бюджет СРСР). У подальшому закон [7] став підґрунтям для проведення переговорів між республіками і керівництвом ЦОВВ щодо визначення нових рамок економічних взаємовідносин. У ході переговорів найбільш дискусійними були питання передачі союзних промислових підприємств у власність республік та обсягів міжбюджетних потоків. Однак цей закон [7] не задовольнив найбільш важливі вимоги прибалтійських лідерів стосовно передачі республікам прав власності на майно і землю, здійснення ними повного контролю над місцевими заводами, фабриками, банками, вирішення фінансових питань і ведення зовнішньої торгівлі.