Національна самосвідомість як засаднича умова формування державності
Багаті вигадали і дотримуються сентенції, що люди від природи за своїми можливостями не однакові, а тому кожен має володіти тим, що сам зробив, заробив — розумом, здібностями, руками. Відтак, за цією логікою, нерівність, наймана праця, «протистанська етика», капіталізм, є закономірними, природними явищами, за яких треба навчитися жити.
Різні підходи до визначення об'єктивних шляхів розвитку людства дали підстави по-різному також позначати і еволюцію людства. У багатих це аграрне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне та «відкрите» суспільство, у бідних — первісне, феодальне, капіталістичне, імперіалістичне, соціалістичне і комуністичне. Є ще деякі інші, проміжні, модифікації суспільств. Але це предмет іншої розмови.
За багатьох обставин доля майже усіх невеликих, та й більшості середніх держав виявилася залежною від декількох принципових, об'єктивних обставин. Перша — динаміка зростання основних показників життя людства. Лише у ХХ столітті кількість населення зросла в 3,7 рази. Економічні показники — в 40 раз. З 13% до 82% зріс рівень освіти (за розрахунком процента грамотності дорослого населення). Тривалість життя зросла з 50 до 67 років. Фактично немає колоніальних держав, тотально наступає демократія (в різних формах і видах).
Все нібито добре, однак, для кого? Світ став фактично однополюсним (США) та боротьба між США і Європейським співтовариством, Китаєм, Японією, Росією (на підході ще Індія) стала ще гострішою. Малі та середні держави (Україну зараховуємо до останніх) за показниками росту ВВП (економіка), науки, освіти, технологій — явно відстають від гло-балістів, якщо сюди ще додати уповільнення, а то й спад приросту населення, послаблення озброєння.
Глобалізація найпотужніше висуває країни-гло-балісти вперед за рахунок освіти, науки, технологій, озброєння. Жодна з малих і середніх країн не може дозволити собі витрачати такі суми грошей на освіту і науку, як це роблять ті ж США: в Україні ці галузі не просто жевріють, а занепадають. І це тоді, коли в тих же США другу, так звану освіту для дорослих, отримують нині 60 % населення. А в нас Міністерство освіти і науки України проголошує мету залишити в Україні не більше 50 ВНЗ (один на мільйон населення), закриваючи приватні ВНЗ та численні філії. Кому потрібна неосвічена нація? Питання риторичне: сильним, великим, глобальним країнам. Україна до них, зрозуміло, не належить.
Нам потрібна стратегія розвитку, що забезпечує: а) більш стабільний і глибоко науковий власний розвиток і зміцнення України; б) розумну співпрацю, інтеграцію України в інші, зокрема в міждержавні об'єднання на основі і задля власного національного, державного інтересу.
Щоб вистояти, вижити і жити — іншого шляху немає. А запорукою цього найперше мають бути мова, освіта, наука, духовність. Не буде їх — не буде єдності, співпраці, не буде, врешті, і продуктивної економіки, необхідного росту ВВП. Маємо добре подумати і вирішити, куди, за нашого стану соціально-економічного розвитку, найперше вкладати ті невеликі кошти, що маємо, і як зберегти, раціонально використати найцінніше — землю, природні ресурси, людський потенціал.Можна виокремити дві основні тенденції, притаманні розвитку цивілізації. Перша — глобалізаційна, що спричиняє уніфікацію людства, його інтернаціоналізацію. Друга — культурно-духовна диференціація, регіоналізація, етнічна самоідентифікація. З другою пов'язана доля України, яка перебуває у стані болісного пошуку ідеї й ідеології державотворення.
Ідеальної ідеології, яка влаштувала б усіх не існує, а відтак і створити ідеальне, щасливе суспільство практично неможливо. Тому людська спільнота завжди шукає ідеологію, що найбільш відповідає інтересам, потребам більшості. Усяке штучне нав'язування громаді будь-якої, «найкращої» у теоретичному визначенні, ідеології нічого, крім неприємностей, не додає. Найяскравіший приклад — насильницьке впровадження в ХІХ–ХХ ст. комуністичної ідеології.
Національна самосвідомість безпосередньо пов'язана не лише з ідеологією, а й з владою. Остання має максимально відповідати інтересам нації, її ідеалам. Вона доти залишається дієздатною і легітимною, допоки спроможна самоочищуватися, позбавлятися зайвого, що не дає їй можливості максимально відповідати на суспільні, національні виклики. Схожа ситуація була з владою в Україні за перші п'ятнадцять років незалежності: п'ятнадцять років — п'ятнадцять урядів, а влада, загалом дбала лише про власне самозбереження, водночас громадяни України й далі очікують принципових демократичних змін. Таке протиріччя стало основним гальмом для прогресивного, поступального розвитку України.
Коли люди перебувають в умовах, коли доводиться постійно думати, як вижити, їх досить легко завести в оману, ошукати. Українська формальна влада це добре розуміє і використовує злидні для соціальних дестабілізацій, межу яких утримує жонглюванням владою та силовими методами. Щоб позбавитися цього загрозливого становища, заручником якого є народ, найперше треба мати максимально згуртовану, моноетнічну націю, що буде об'єднана за формулою вічності влади: загальнонаціональний інтерес, регіональний інтерес, особистісний інтерес.