Національна самосвідомість як засаднича умова формування державності

Етнокультурна ситуація — явище досить стійке. Зміна етнокультурних ситуацій відбувається повільно. Нова ситуація входить у гострий конфлікт не лише з особистістю, а й державою, і особливо тоді, коли розбудова держави здійснюється на принципово інших ідейних, духовних засадах. Стара етнокультурна ситуація стає гальмом процесу державотворення. Цьому, до речі сприяє стара еліта, що є реальним носієм такої ситуації. «Психологія “гомо совєтікуса”, — пише український історик В. Сулько, — міцно тримає у своїх пазурах старше і середнє покоління людей на всьому пострадянському просторі. В Україні немає своєї Синайської пустелі, щоб можна було 40 років водити люд і виростити нове покоління повноцінного, вільного українця. І досі майбутнє своїх дітей і онуків обирають здебільшого їхні дідусі і бабусі, які окрім “щасливого” радянського рабства нічого не бачили і не знають, нав'язуючи молоді своє втрачене минуле» [5].

Виникає також конфлікт між державою і етнокультурною ситуацією, що є закономірним, оскільки більш як трьохсотлітнє перебування у складі Російської царської імперії, а далі — під радянським тоталітаризмом, характеризувалося небувалим пригніченням, знущанням над людиною, особистістю. Столітній синдром ненависті до чиновника, держави значною мірою успадкувало і нинішнє покоління людей, якому взагалі важко повірити, що держава може бути чесною і справедливою у ставленні до своїх громадян.

Цю зневагу до держави в Україні потужно підсилює низький рівень державницької свідомості еліти, бюрократії, чиновників усіх рівнів, внаслідок низьких духовних і професійних якостей яких формальну владу не поважає народ, вона по суті є нелегітим-ною. А коли так, то досить проблематичними є будь-які позитивні трансформації суспільства. «Як засвідчує історія, — пише український філософ В. Кремень, — спроби трансформувати основи економічного, соціального та культурного життя в нашій країні без зміни культури, як “духовного генетичного коду” життєдіяльності переважної більшості її населення зазвичай призводили до соціокультурного відторгнення реформ, як тільки вони створювали ситуацію невпевненості, хаосу і дискомфорту. Відбувалася криза легітимності політичної влади (вона не знаходила виправдання своїм діям з боку переважаючих соціальних груп суспільства) і закінчувалася контрреформами “згори” або, ще гірше, революціями чи бунтами “знизу” [3].

Конфлікт етнокультурної ситуації і держави в Україні нині особливо відчутно дається взнаки з тієї причини, що домінуючою є не національна етнічна еліта як провідник етнокультури. До 1991 р. по-іншому бути не могло. Дослідники зазначають, що період від 1917 до 1986 р. можна поділити на чотири півперіоди, які характеризуються не просто різними формами державної влади, а й її номенклатурою. Перший — ленінський (пошуковий характер державного працевлаштування). Другий — сталінський (тоталітарний, номенклатурний). Третій — хру-щовський (короткочасна демократизація, спроби вийти з кризи управління народним господарством). Четвертий — брежнєвський (люмпенізація і цілковита деградація номенклатурного політичного режиму) [1, с. 295].

Цю періодизацію можна екстраполювати і на Україну, що була складовою великої імперії — СРСР, все ж принципово важливим є інше — справжня національна еліта від 1991 р. до сьогодення все ще тільки робить спроби прийти до реальної (вищі ешелони, регіональний рівень) політичної влади. Чому?

У Румунії наприкінці 80-х років ХХ ст. кардинальна зміна еліт відбулася шляхом своєрідного терору, в Угорщині — через з'ясування нових пріоритетів нації на загальнонаціональному «круглому столі», а в Україні після проголошення незалежності владу спритно перехопила та ж номенклатурна комуністична еліта, що панувала майже століття. За різними підрахунками, найбільш впливові посади в Україні від 1991 до 1995 р. посідали представники колишньої радянської номенклатури (від 70 до 80%) [6, с. 291].Після розпаду СРСР, краху так званої соціалістичної системи, усі посткомуністичні суспільства пережили потужний культурно-духовний шок, наслідки якого відчутні дотепер. Цей шок є результатом складного зіткнення трьох неоднозначних культурних векторів: а) нової системи цінностей, що разом з ринковими моделями господарювання щоразу сильніше імпортується з країн західної цивілізації, Америки; б) старої радянської системи цінностей і відповідних поведінкових стереотипів; в) традиційної національної системи цінностей. Об'єктивно, усі ці вектори є впливовими і часто протирічать один одному, особливо з позиції формування психології молодого покоління. Перший потребує прискіпливого, навіть державницького впливу на те, щоб імпорт так званої масової, рудиментарної культури в Україну було призупинено. Стара радянська система цінностей може остаточно зникнути лише з часом, оскільки це пов'язано з конкретними її носіями. І, врешті, традиційна національна система цінностей, що вкрай необхідна, запотребована як основа національного державотворення, потребує куди більшої політичної волі і державницького підходу до її відродження та зміцнення, підкреслимо, — у принципово інших суспільно-політичних умовах. Тобто влада, держава мають однозначно вибрати, який культурний, духовний вектор має в Україні домінувати.

Гіпотезу про справедливе суспільство, рівність між народами взяли на озброєння слабкі люди. Їх аргументи були і є прості: всі люди, мовляв, однакові за своїми потребами, а тому повинні спільно працювати і порівну ділити результати праці. Відтак, і влада має належати усім — примітивній демократії. Формула, як бачимо, не спрацювала. Багаті не захотіли штучної рівності, вимагаючи свободи, а бідні, зрозуміло, не дуже хотіли працювати. За таких обставин виникли прекрасні умови для диктатури влади, що й було донедавна.