Національна самосвідомість як засаднича умова формування державності
4) соціальний і політичний рух від імені нації;
5) доктрина і / або ідеологія нації, загальна й конкретна [7, с. 13].
Внаслідок об'єктивних історичних умов український націоналізм як явище сприймали і сприймають насамперед у значеннях 4 і 5, а найменше у значенні 1 — «процес утворення і становлення націй», хоча саме це (1) значення є чи не найважливішим, висхідним, воно формує усі інші.Історична генеза, політична боротьба в колишній царській Росії, згодом — і в Україні, як складовій СРСР, суттєво викривила, а то й спотворила ідею і сенс націй і націоналізму. Так, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін-Бланк) українських соціал-демократів, зокрема Л. Юркевича, Д. Донцова, називав «буржуазними націоналістами» за їх позиції щодо організації робітничого руху. Тогочасну українську ліберально-демократичну інтелігенцію соціал-демократи дійсно називали «буржуазно-націоналістичною» і вона, дійсно, дещо відмежовувалася від націоналізму. Навіть М. Грушевський навесні 1917 року згадував про те, що його однодумці, мовляв, виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошуючи на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами» [2, с. 106–107]. Чи існувало у політичній свідомості української інтелігенції радикальне, навіть з елементами національної винятковості, розуміння «націоналізму». Так, існувало, особливо до української революції 1917–1921 рр. Після її поразки цей термін взагалі був суттєво монополізований радикальними націоналістичним напрямами в українському русі, що також має об'єктивне пояснення. Поява в 20-30-х роках ХХ ст. низки праць ідеологів ОУН (Ю. Виссіяна, М. Сціборського та ін.) призвела до того, що «націоналізм» стали асоціювати лише з ідеологією ОУН. Звідси зрозуміло, чому деякі теоретики національного питання, наприклад, І. Ли-сяк-Рудницький, небезпідставно закликали розрізняти поняття «націоналізм» у широкому значенні (активна національна свідомість, патріотизм) з поняттям, що має помітне партійне, тобто ідеологізова-не забарвлення. Зазначимо, що й нині такого чіткого розмежування не існує: український націоналізм є:
а) формою колективної свідомості;
б) політичною доктриною;
в) політичним рухом.
Оскільки для соціального, суспільного буття українства, творення української національної держави український націоналізм потрібен як засіб, елемент визнання незаперечності, природності права на існування і створення українською нацією власної держави, для нас найважливішим є український націоналізм як форма колективної свідомості. Від неї не лише похідними, а й життєдайними є інші дві: політична доктрина і політичний рух.
Перші кроки у розбудові Української держави були і є настільки невиразними і суперечливими, що спричинили велику недовіру до нових суспільних цінностей та ідеалів. І це закономірно. До того ж згадаймо Н. Макіавеллі, який у своїй праці «Володар», розмірковуючи про психологію народу та його вплив на владу, розмежовував «народ» і «натовп». Народ — це свідома частина громадян. Він також говорив, що існує «народ вільний» і «народ розбещений». Останній виникає і поступово зростає чисельно, коли народ довго терпить тиранію, знущання. А надійність влади, за Н. Макіавеллі, залежить насамперед від знання психології підданих та вміння пристосовувати її до своїх потреб. Народові України за усі роки незалежності не щастило з владою, бо це була не його влада, а влада тих, хто її спритно привласнив. Причин такого стану багато, та нам видається, що апелювати маємо до свідомості і непохитності нас усіх, народу. «Нація, — писав В. Липинський, — це реалізація хотіння (підкреслено нами — М. Г.) до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого у формі ідеї, — нема нації» [4, с. 387]. Щодо ідеї, то у Липинсько-го — це ідея державотворення, національна ідея як загальне об'єднуюче начало.
За роки так званої радянської влади і особливо в останні два десятиліття до розвалу СРСР комуністи не лише пройшли унікальну школу надетнічного універсалізму, а й максимально спотворили ставлення до етнічного питання, етнічних ознак і відмінностей мільйонів громадян. В один ряд ставили й настирливо декларували як лише історично обумовлені гасла-поняття концепції на кшталт «пролетарі усіх країн», «совєцький народ», «усі люди доброї волі», «носії загальнолюдських цінностей», «усі чесні люди планети», «вільні громадяни нового світу». Ус і схожі сентенції «універсальної людини» були і є не просто якимось витвором «комуністичних» міфотворців, — це обов'язковий супутник ідеократичної свідомості, умисного невілювання природних, історичних та інших відмінностей між людьми. Навіть М. Горбачову за усієї підтримки світової ліберальної спільноти так і не вдалося розбудувати «ліберально-громадянську імперію», або «совєцьку націю». Окрім ще більш складного етнополітичного хаосу це нічого не дало, хоча самому М. Горбачову на певний час створило, особливо на Заході, помітний авторитет: адже він виявився добрим союзником західних суспільств у боротьбі з великим тоталітарним монстром — СРСР.Описані соціальні процеси, які відбулися в перші місяці розвалу СРСР мали, однак, і декілька позитивів. Піднялися регіональні еліти. Посилилися спроби регіональних націй, національних меншин у формуванні громадянського суспільства на місцях. Одночасно посилилися спроби титульних етносів заявити про себе, зокрема через тиск на національні меншини, що не мають власної державності. Основне ж і найпозитивніше — значно змужнів, легалізувався національно-визвольний рух: з-під оболонки імперського центру вирвалися нації, що мали підстави і віками жадали розбудувати власну державність.