Національна самосвідомість як засаднича умова формування державності

Практика суспільно-політичного життя України переконує, що державотворчий поступ був би більш результативним, коли б потужніше здійснювалася багатопланова робота із формування національної самосвідомості громадян. Така самосвідомість за багатьох об'єктивних обставин не змогла сформуватися століттями, починаючи від часів Володимира Великого. І все ж вона була і є. Нині її вимагають реалії часу, і не тільки в Україні, а скрізь, де є українці. Що це за реалії, яка їх сутність: з цього треба починати розгляд зазначеної проблеми. Переважна більшість країн світу — багатонаціональні, в яких проживають не десятки, а сотні народів. Лише деякі держави (Бангладеш, Корея, Японія, Португалія тощо) — одно-національні. Багато народів, зокрема й українці, проживають в багатьох державах. Нашого цвіту, як кажуть, — по усьому світу. Тисячоліття потужного розшарування, силового розпорошення українства зробили свою негативну справу. Нині в Росії українська діаспора (третя за чисельністю нація після росіян і татар) становить близько 10 млн осіб, в США — 2 млн, в Канаді — 800 тис., в Молдові — 800 тис., Казахстані — 500 тис., Бразилії — 500 тис., Португалії — 300 тис. Перелік можна продовжити. Важливіше, однак, інше.

В Україні, та особливо поза її межами, українці проживають в різних умовах, природних, соціально-політичних, культурних. І все ж їм усім значною мірою притаманні такі основні якісні характеристики: мова (бодай у сфері сімейного побуту); специфічні елементи матеріальної та духовної культури (обряди, звичаї, релігія, традиції, стереотипи поведінки), етнічна самосвідомість. Сюди додаються прагнення зберігати і розвивати національну освіту і культуру, не поривати зв'язків з історичною батьківщиною.

Друге, принципове явище, пов'язане з національною самосвідомістю, а відтак і державотворенням. У національній державі завжди є домінуюча, титульна нація, що переважає за історичною генезою, чисельністю, соціально-економічним, духовним та іншими потенціями. А відтак:

а) саме вона є основним джерелом політичної влади;

б) кожна нація потребує (прагне) максимально повного самовираження і автономії;

в) кожна нація потребує (прагне) бути максимально вільною, а індивід має належати до конкретної нації.

І третє, як соціальний, історичний результат. Україна мала б постати як найбагатша і найсвятіша з усіх земель, бо ж лише за своїм природоресурсним потенціалом вона входить до п'ятірки найпотужніших країн світу. Та поки що Україна за рівнем розвитку пасе задніх. Ту т є певна закономірність щодо історичної детермінації. Бідні країни для свого розвитку завжди мобілізують розум, знання; багаті — експлуатують природні ресурси. Ми, в Україні, не повинні, очевидно, повторювати цієї помилки, оскільки і розумом не обділені, і ресурси маємо великі і потужні, однак нині на порядку денному було і залишається питання про те, як привести до влади в Україні розум, а найперше — розумну, національну за своєю свідомістю еліту, спроможну змінити суспільну свідомість.

Національна самосвідомість — це і джерело, і, водночас, гальмо суспільного розвитку Української держави. За багатьох обставин тому, що розуміння і ставлення до націоналізму взагалі і українського націоналізму зокрема були і є надто складні і суперечливі. Вони потребують величезної роз'яснювальної, просвітницької роботи серед мільйонів наших співвітчизників, сучасників. Коротко позначимо найгостріші аспекти цієї проблеми.

Визначально вона пов'язана з надто спрощеним розумінням, або свідомою дискредитацією понять «націоналізм» та «український націоналізм».

Чимало вітчизняних і зарубіжних фахівців розглядають націоналізм як ідеологію, суспільний рух і символічну мову і намагаються аналізувати разом із сумісними поняттями «нація», «національна ідентичність», «національна держава» [7, с. 9]. Ентоні Д. Сміт виділяє п'ять найголовніших значень, що характеризують сутнісне розуміння «націоналізму»:

1) процес утворення і становлення націй;

2) почуття й свідомість належності до нації;

3) мова і символіка нації;