Суб’єкти управління сільськими територіями як політичні інститути
Підвищенню правосуб’єктності районних рад як органу, що представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, сприяло б подолання суперечностей між великою капіталомісткістю об’єктів комунальної власності та обмеженістю місцевих бюджетів. Перш за все це можливо досягти за рахунок визначення пріоритетних інвестиційних проектів розвитку підприємств та установ соціальної сфери села з подальшою їх приватизацією. Збільшити надходження до бюджету можна з передачею земель, що перебувають поза межами сільських населених пунктів, від їх управління райдержадміністраціями до управління територіальними громадами сіл. Інший шлях добування коштів – купівля землі у власників землі сільрадами з наступним її переданням в оренду [11, с.267].
Інша проблема полягає в урегулюванні взаємовідносин між центрами публічної влади. Деякі автори, підкреслюючи, що нову модель управління побудовано на принципі “неспільномірності компетенції”, пропонують на районному і обласному рівнях за органами державної влади залишити контрольні функції, а на органи місцевого самоврядування покласти функції галузевої компетенції [15, с. 96]. Більш доцільним, на нашу думку, було б передати райрадам питання розроблення програм місцевого розвитку, а на виконавчі органи влади покласти завдання їх реалізації.
На регіональному рівні сільських територіальних утворень з’являється такий суб’єкт управління, як центральні органи виконавчої влади. Вони представлені Міністерством аграрної політики та іншими міністерствами та комітетами, які здійснюють галузеве, міжгалузеве управління та контроль у сферах економіки, соціально-культурній та адміністративно-політичній. Наприклад, Міністерство аграрної політики є галузевим і таким, що діє у сфері економіки. До галузевого належить Міністерство культури, яке здійснює свою управлінську діяльність у соціально-культурній сфері. До цієї ж сфери належить міжгалузеве Міністерство праці та соціальної політики. Функції контролю і нагляду у сфері адміністративно-політичній здійснює Державна податкова адміністрація. Хоча в Концепції Адміністративної реформи в Україні передбачено побудову організаційної структури центральних органів виконавчої влади за функціональним принципом, за яким державна політика повинна реалізуватися у відповідній сфері, а не в галузі, поки що вони залишаються галузевими.Завдання, функції центральних органів виконавчої влади визначаються відповідними положеннями, які затверджуються указами Президента України. У своїй повсякденній діяльності вони підпорядковані Кабінету Міністрів України. Звернемо увагу на визначальні завдання цих органів: розроблення пропозицій щодо пріоритетних напрямів розвитку різних галузей та сфер діяльності, які виступають підсистемами сільських територій, прогнозування та планування, реалізація стратегій розвитку окремих галузей.
Регіональні підрозділи центральних органів виконавчої влади мають подвійне підпорядкування. Згідно із Законом України “Про місцеві державні адміністрації” вони, з одного боку, підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, а з іншого – керівники зазначених територіальних органів підзвітні й підконтрольні головам місцевих державних адміністрацій [3, с. 15].
Співпраця місцевих держадміністрацій із центральними органами виконавчої влади при здійсненні повноважень у процесі управління сільськими територіальними утвореннями визначається вказаним законом на засадах взаємодії [3, с. 15]. Але в процесі реалізації управлінських рішень ця умова порушується. Так, відповідно до “Методичних рекомендацій щодо формування регіональних стратегій розвитку” від 29 липня 2002 року встановлено єдиний порядок та основні засади їх розроблення [13, с.3]. На практиці це виглядає таким чином: будь-які уточнення щодо специфіки регіону, які стосуються регіональної стратегії розвитку, підлягають погодженню з відповідним міністерством [10, с.289]. Подібна практика суперечить Конституції України, за якою як в областях, так і в районах, здійснення виконавчої влади покладено на місцеві державні адміністрації [1, с. 54].
Вони покликані забезпечувати системність управління в межах відповідного рівня сільських територій. Цього можна досягти за рахунок видання розпоряджень голів місцевих адміністрацій, прийнятих у межах їхньої компетенції, які згідно із Законом України “Про місцеві державні адміністрації”, є обов’язковими для виконання всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами [3, с.5]. Чинне законодавство покладає на місцеві державні адміністрації функції предметної галузевої компетенції. Отже, можна стверджувати про наявність усіх умов для здійснення державної політики щодо управління сільськими територіями на регіональному рівні. Про номінальний характер владних повноважень обласних рад свідчить факт дублювання в Законі України “Про місцеві державні адміністрації” делегованих повноважень районних й обласних рад відповідними місцевими адміністраціями, визначеними Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” [3, с. 8-9; 5, с.85].
Єдність здійснення державного управління сільськими територіями забезпечується на їх загальнодержавному рівні. Це реалізується через функції вищих органів державної влади. Так, відповідні концепції, програми, інші важливі рішення затверджуються указами Президента України. Кабінет Міністрів України здійснює управління персоналом, призначає та звільняє керівників центральних органів виконавчої влади, що забезпечують виконання державних рішень, видає нормативно-правові акти у вигляді відповідних постанов. Головні питання, які постають у процесі функціонування сільських територіальних утворень, реалізація певних стратегій, програм їх розвитку, а також безпосередньо в процесі управлінської діяльності, регулюються законами, які затверджує Верховна Рада України як вищий законодавчий орган держави. Перелік повноважень зазначених суб’єктів управління на загальнодержавному рівні свідчить, що суб’єктна сфера державного управління не обмежується, як це вказано в Концепції адміністративної реформи в Україні, діяльністю органів виконавчої влади [5, с. 11–27].