Суб’єкти управління сільськими територіями як політичні інститути

Суб’єкти управління сільськими територіями одночасно виступають як складова частина управлінських відносин і як політичні інститути. Загальні питання, пов’язані зі сферою їх діяльності, повноваженнями, рівнем компетенції, є предметом дослідження передусім політичної, юридичної та науки з державного управління. Вони знайшли відбиток у публікаціях таких вітчизняних дослідників як М.Баймуратов, В.Бакуменко, О.Батанов, О.Бойко-Бойчук, В.Борденюк, В.Вакуленко, В.Кампо, В.Мамонова, В.Мартиненко, П.Надолішній, А.Накряч, М.Пухтинський, Ю.Сурмін та інших. Проте суб’єкти управління сільськими територіями ще не стали предметом спеціального дослідження політологів.

Зважаючи на це, метою статті є визначення різних суб’єктів управління сільськими територіальними управліннями як політичних інститутів. Основними завданнями дослідження є наступні:

- типізація суб’єктів управління;

- аналіз нормативно-правової бази функціонування суб’єктів управління;

- визначення повноважень суб’єктів управління різного рівня та виду.

Невід’ємним елементом системи управління виступають суб’єкти. Їх визначають у науковій літературі як органічну, структурно-функціональну складову частину соціальної системи управління, представлену індивідом або групою людей, що наділені владними повноваженнями приймати управлінські рішення, справляти вольовий, інтелектуальний та моральний вплив на інших [7, с. 11]. Безумовно, наведене визначення, як і будь-яке інше, не є універсальним. Воно дещо суб’єктно–персоніфіковане, внаслідок чого втрачається зв’язок із соціальним об’єктом – суспільними процесами, на управління якими власне і спрямована діяльність суб’єктів.

Соціальний статус суб’єктів може бути різним, але незалежно від цього об’єктно-суб’єктні відносини є владними, оскільки в основі управління лежить володарювання. Сільські території є соціальним об’єктом, в управлінні яким беруть участь кілька видів суб’єктів: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, бізнесові структури, громадські організації. Самоврядування, як різновид управління, характеризує спроможність сільських територіальних громад, органів самоорганізації населення, різних громадських організацій, окремих осіб зробити життєдіяльність певного об’єкта предметом власної свідомості та волі. Коли така спроможність є дійсною, можна вести мову про збіг об’єкту та суб’єкту управління. В інших випадках мають місце об’єктно-суб’єктні відносини. Бізнесові організації використовують в управлінській діяльності засоби економічного впливу. Це переважно оперативний тип управління. Разом із тим, функції зазначеного суб’єкта управління регулюються нормативно-правовими актами.

Окремо слід сказати про специфіку державного управління. До цього виду ми відносимо цілеспрямовану управлінську діяльність будь-якого державного органу, незалежно від його рівня і класифікації. Її можна умовно поділити на творчо-організуючу, контролюючу та легітимно-примусову. Управлінсько-регулятивний вплив держави на процеси, які відбуваються в межах сільських територіальних утворень, виявляється в розробленні державної політики, що знаходить своє закріплення у відповідних нормативно-правових актах, виробленні загальнодержавної та регіональних стратегій розвитку, прийнятті та реалізації різних програм, планів розвитку, безпосередньому виконанні розпорядчо-адміністративних функцій через певні державні органи, управлінський апарат.

Усі суб’єкти управління сільськими територіями типізуються нами за рівнем об’єкта, галузевим принципом, характером міжсуб’єктних відносин.

За характером міжсуб’єктні відносини поділяються на відносини супідрядні (вертикальний рівень) і рівноправні (горизонтальний рівень). Як свідчить наведена схема, лише на низовому рівні сільських територій відносини між суб’єктами управління складаються на рівноправній основі. Починаючи з районного рівня, в управлінні сільськими територіальними утвореннями беруть участь органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.Враховуючи викладене, є доречним розпочати характеристику суб’єктів управління з низового сільського територіального рівня. Вони представлені передусім сільською громадою. В означеному словосполученні визначальним є слово “територіальна”, тобто йдеться про природне право громади на управління справами власної території. У цій площині першочерговим завданням громади є відтворення людського, природного, виробничого потенціалів певної території. Це стосується бажання, здібностей і здатності конкретної спільноти людей, незалежно від її чисельності, використати для досягнення зазначеної мети наявний ресурсний потенціал. Іншим чинником самоврядування є економічна та фінансова спроможність громади. Її основними джерелами виступають: право на розпорядження землею, право на комунальну власність, місцеві податки та збори. За відсутності земельного ринку формою отримання прибутку від землі є її здача в оренду. Але на цьому шляху існують певні труднощі, оскільки досі не завершене розмежування земель державної і комунальної власності, а територія юрисдикції громади обмежується межею забудови.