До питання про виникнення вуличних та квартальних комітетів 1933-1937 роки

- нову громадську форму боротьби за благоустрій [12, c. 6];

- громадські організації [13, c. 20];

- масові громадські організації [14, c. 105];

- місцеві громадські організації допомоги міської раді у справі благоустрою міст і підвищення культурного рівня трудящих (П. Газукіна);

- місцеві громадські організації допомоги міської раді у справі благоустрою міста, збереження і ремонту житлофонду, у боротьбі за чистоту житла, двору, вулиці, квартири і підвищення культурного рівня трудящих.

Дослідники другої групи вважали, що вуличні, квартальні, дільничні тощо комітети – це масові органи місцевих рад, разом із секціями і депутатськими групами (С. Чугунов, Г. Зеленко, М. Зекцер, тощо).Спростовуючи такий підхід, дослідники першої групи зазначали: «вуличний комітет – це організація, що створена самими жителями одної вулиці для допомоги міським установам у справі благоустрою і наведення порядку як в будинках, так і на самої вулиці. Дільнична депутатська група – це масовий орган самої міської (районної) ради, який має більш широкі права та повноваження – вона як би є повпредом (уповноваженим представником. – Н. М.) ради на даної дільниці міста» [15]. Цілком вірними уявляються і зауваження з приводу просторової діяльності цих комітетів та груп: «Задачі вуличних комітетів багато в чому подібні до задач дільничних депутатських груп, все ж є більш вузькими і тому ставити між ними знак рівності не можна... однією з задач підрайонних та дільничних депутатських груп є «спостерігання за санітарним станом і покращанням роботи усіх житлово-комунальних, культурно-побутових і торгівельних одиниць дільниці; нагляд за благоустроєм всієї території своєї дільниці». Робота ж вуличних комітетів, звісно, обмежується тільки територією однієї вулиці. Таким чином, обсяг роботи дільничних депутатських груп і вуличних комітетів, безумовно, не збігається» [15, c.70].

Гостроту суперечкам надавала спочатку відсутність нормативно-правового регулювання, а потім – його фрагментарний характер. Виходячи із правового статусу цих комітетів у тому вигляді, у якому його було закріплено на цьому етапі, більше аргументів на користь своєї точки зору мали ті вчені, які вважали, що вуличні, дільничні та квартальні комітети мають державну природу.

Водночас, представники обох груп розглядали вуличний, дільничний або квартальний комітет як «організацію, яка повинна слугувати такою, що зв’язує, ланкою між жильцями вулиці і радянськими громадськими організаціями» [16, c. 28].

Не було єдності і стосовно того, завдяки кому виникли такі органи самодіяльності. «Ініціатива створення цих груп належала домашнім господаркам – дружинам шахтарів» [2, c. 94]. Твердження щодо ініціативи створення вуличних комітетів є також дискусійним. У нормативних документах відповідної інформації не міститься, тому звернемося до доктринальних джерел. Деякі автори наполягають на тому, що вуличні комітети «виникають у порядку почину самих трудящих мас» [17, c. 20]. Інші дослідники зазначають: «Горлівка перша постановила організувати на всіх вулицях міста виборні вуличні комітети для керівництва всією роботою з благоустрою» [3, c. 5]. На сучасному етапі вже важко встановити, кому належала ініціатива створення вуличних, квартальних тощо комітетів – чи дійсно то була самоорганізація «знизу», чи вдалою виявилася модель, запропонована територіальним мікроколективам «зверху». Не викликає сумніву одне – у той період та пізніше, у кризових ситуаціях, державні органи використовували великі можливості, які «відкривають вміле використання активності трудящих мас міст» [18, с. 63].

Щоправда, навіть ті, хто вважав, що вуличні, квартальні тощо комітети мають не державну, а громадську природу, не заперечували, що ініціатива їхнього створення може належати державним органам, і, як правило, належить саме їм, а також що державні органи, переважно в особі місцевих рад, можуть керувати вуличними, квартальними тощо комітетами, навіть створюючи їхню ієрархічну структуру: «мірою розвитку і укріплення цієї нової форми масового залучення усіх трудящих у боротьбу за житло, будинок, вулицю, що є благоустроєними, вуличні комітети перетворяться у квартальні комітети із своїми – в межах кварталу – культурними осередками» [19, c. 21].

Формування вуличних, дільничних, квартальних тощо комітетів відбувалося трьома основними способами. Відповідно до першого, вони обиралися особами, які мали право голосу та проживали на відповідній території. Відповідно до другого варіанту, вуличні комітети обиралися на загальних зборах громадян, що мешкають у межах території, на якій комітет утворюється, та затверджуються президіями міськрад. Відповідно до третього, весь склад вуличних комітетів затверджувався органами державної влади – міською радою, її президією. Такий підхід не був типовим, але він зустрічався. Вивчаючи та узагальнюючи досвід роботи вуличних комітетів, С.Р. відмітив, що інколи «вуличні комітети організуються та працюють як територіальні депутатські групи на чолі з депутатом ради, мають у своєму складі депутатів ради, які живуть на даній вулиці, і кращих активістів у галузі благоустрою. У містах та робочих селищах..., де з огляду на кількість депутатів ради неможливо мати вуличний комітет на правах територіальної депутатської групи, вуличні комітети організуються під керівництвом секції комунального господарства і благоустрою (у такому випадку головою вуличного комітету може бути активіст – не-депутат ради) [2, c. 95].Розповідаючи про роботу комунальної секції Черкаської міської ради у 1937 році, П. Д. Срібний зазначає: «секція ухвалила – збільшити кількість квартальних комітетів. У постанові зазначається, хто з членів секції, де саме і до якого часу повинен провести відповідну роботу з організації квартального комітету. На наступних засіданнях виділені члени секції доповідали про виконання цього завдання, про склад квартальних комітетів» [20, c. 41]. Явним недоліком третього підходу було те, що у випадках створення вуличних, квартальних тощо комітетів в адміністративному порядку було неодноразово зафіксовано «випадки, коли комітети існують тільки на папері» [2, c. 99].