До питання про виникнення вуличних та квартальних комітетів 1933-1937 роки
Незважаючи на наявність великої кількості вуличних, квартальних тощо комітетів, нормативно-правовому регулюванню їхнього створення та діяльності увага майже не приділялася. Для цього етапу є характерними лише згадки про них у нормативно-правових актах органів державної влади на рівні держави та / або суб’єктів федерації, але не комплексне регулювання їхнього створення та функціонування. Саме це обумовило різні підходи до визначення їхньої природи та її неоднозначне розуміння.
Цікавим є і те, що перші ж нормативні акти, у яких приділялася істотна увага вуличним та квартальним комітетам, з’явилися лише через кілька років після їхньої появи та бурхливого функціонування. Ще більш цікавим уявляється той факт, що у цих нормативних актах була лише узагальнена практика роботи найбільш успішних вуличних комітетів з метою поширення передового досвіду – отже, нічого принципово нового у відношенні регламентації цього інституту ці нормативні документи не містили.
Так, Президія ВЦВК РРФСР, підтримавши досвід створення такої форми громадської самодіяльності мас, прийняла 1 листопада 1934 року спеціальну постанову, у якій була відзначена позитивна робота, яку провели вуличні та квартальні комітети ряду міст – Калініна, Тули, Мічурінська, Прокоп’євська та інших [9, c.3 – 4]. Заслухавши доклади голів вуличних комітетів деяких міст, ВЦВК РРФСР відзначив, що організовані у 1933–1934 роках у зв’язку із змаганням-конкурсом міських рад з поновлення та збереження житлофонду та благоустрою вуличні (квартальні) комітети провели велику роботу із збереження та ремонту житлофонду, особливо приватних володінь, з очистки дворів і вулиць, з зовнішнього благоустрою і залучення до громадської роботи дружин робітників та службовців, інженерно-технічних робітників і пенсіонерів.
Аналогічного документу в УРСР прийнято не було, хоча засідання ЦВК УСРР із таким самим порядком денним проводилося. Згадку про це автор знайшла в розповіді голови одного з квартальних комітетів про роботу цього комітету. У 1937 році він написав: «Ми дуже цінуємо роботу нашого радянського уряду. В січні місяці цього року на засіданні президії ЦВК УСРР було заслухано питання про роботу квартальних комітетів на Україні. На це засідання було викликано і мене, я також брав участі в обговоренні доповіді. Тепер не тільки я один, але і все населення кварталу почуває себе щасливим і гордим, бо про нашу роботу знають, її шанують. Ми стали працювати з ще більшим напруженням і доб’ємося ще кращих успіхів» [10, c. 75].Необхідність комплексного нормативного акту, який би врегулював правовий статус вуличних та квартальних комітетів, підкреслюють як теоретики, так і практики. Так, представник Сталіногорської міськради на нараді оргвідділу Московської області зазначив: «без чіткого «положення» про роботу вуличних комітетів багато рад б’ються над питанням, «які функції треба передати комітетам, тільки благоустрою чи і інші, як, наприклад, розповсюдження позик тощо. Тут ми блукаємо» [3, c. 29–30]. С. Чугунов, автор першої монографії про вуличні комітети, яка вийшла у 1935 році, писав: «незважаючи на крайню барвистість організаційних форм, змісту і методів роботи, вуличні комітети себе цілком виправдали. Зараз стоїть задача організації їх у всіх без виключення містах і робочих селищах, а може бути і в районних центрах. Ми вже маємо величезний матеріал про роботу комітетів, і він надає можливість зайнятися вивченням досвіду кращих із цих комітетів для розробки положення про них обласного чи республіканського масштабу».
У тій же монографії С. Чугунов зазначає: «звісно, умови роботи комітетів в різних містах і навіть в різних частинах одного міста надзвичайно різні і “положення» не може повністю передбачити всього різноманіття умов. Але дуже багато чого із практики роботи кращих комітетів цілком може бути розповсюджено на всі інші» [3, c. 29]. Автор статті, однак, дотримується іншої точки зору, – різноманітність дійсно існує, але вона стосується таких сторін діяльності органів самоорганізації населення, які держава і не регулювала б. Відсутність же детального нормативно-правового акту на рівні держави (в СРСР – держави та / або суб’єкта федерації) призводить до різного розуміння природи органів самоорганізації населення, і як наслідок – до «надзвичайної барвистості» у локальних нормах, не всі з яких дозволяють органам самоорганізації виникати та розвиватися як повноцінним інститутам громадянського суспільства. Крім того, відсутність такого акту сприяє зловживанням, завдяки яким можна «загасити» відповідну ініціативу «знизу» і фактично позбутися «незручних» комітетів.
Вивчення періодичних видань дозволяє стверджувати, що в УСРР діяло щонайменше два локальних нормативних акта, які врегульовували правовий статус вуличних, квартальних тощо комітетів. У 1935 році існувала пам’ятка, що була видана дніпропетровською міськрадою “Про роботу вуличних квартальних комісій сприяння чистоті та благоустрою». «В пам’ятці були пункти постанови, якими зобов’язано весь апарат міліції брати участь і відповідати за стан благоустрою, чистоти і краси міста. Луганська міськрада теж видала інструкцію, що має плакатний формат і була розвішана по місту. Вона зветься: “Про дільничні вуличні комітети сприяння благоустрою міста Луганська». В цій інструкції теж перераховано функції та обов’язки квартальних комітетів [11, c. 16].
На етапі виникнення суперечки про природу вуличних, квартальних, дільничних тощо комітетів були вельми актуальними. Як і зараз, вони велися між прихильниками тієї точки зору, що ці комітети мають громадську природу, та між вченими та практиками, які визначали природу вуличних, квартальних тощо комітетів як державну. Вчені, які притримувались першої позиції, характеризували їх як: