До питання про виникнення вуличних та квартальних комітетів 1933-1937 роки

Актуальність теми, обраної для цієї статті, вбачається у тому, що сучасний етап муніципальної реформи не залишає поза увагою такий елемент системи місцевого самоврядування, як органи самоорганізації населення. В процесі виконання наукових та науково-практичних досліджень, висловлення зауважень, надання рекомендацій тощо уявляється доцільним зверненням до сучасного іноземного та історичного національного досвіду. Проте, історичний національний досвід виникнення, створення та функціонування органів самоорганізації населення, на жаль, практично не привертає уваги вчених. Можливо, це пояснюється тим, що протягом більшої частини свого існування на території сучасної України органи самоорганізації населення функціонували при антидемократичному політичному режимі. Тому використання відповідного національного досвіду повною мірою уявляється недоцільним, коли йдеться про сучасні будинкові, вуличні тощо комітети. Що ж до досвіду їхнього існування при демократичному політичному режимі, то, можливо, більшості вчених він уявляється досить недовгим.

Але такі міркування уявляються не досить вірним. Адже органи самоорганізації населення у містах – будинкові, вуличні, квартальні тощо комітети своєю появою завдячують кризовим ситуаціям, що виникали з приводу житлового питання та з приводу благоустрою. Наявність певних аналогій із сьогоденням дозволяє стверджувати, що вивчення досвіду їхнього функціонування на попередніх етапах надає можливості для використання найбільш вдалих ідей минулого.

По-перше, слід визначити наявність просторових рамок роботи: автор розглядає тільки ту частину України, яка у вказаний період входила до складу СРСР. Відсутність у той час відповідних нормативно-правових актів на рівні держави та / або суб’єктів федерації дозволяє вивчити повноваження вуличних комітетів на основі положень доктринальних досліджень, які є вельми нечисленними, а переважно – статей у періодичних виданнях масового характеру. Для досягнення цієї мети автором були переглянути газети «Правда», «Известия», журнали «Власть советов», «Советское строительство», «Социалистический город» та «Радянська Україна» за відповідний період часу.

Наскільки це відомо автору, аналогічних досліджень в Україні не проводилося. Метою статті є розгляд історичних умов, які сприяли виникненню вуличних, квартальних тощо комітетів, та виділення характерних рис, які були притаманні цим органам в перші роки їхнього існування.

Історично першими із органів самоорганізації населення у містах виникли будинкові комітети – у 1917 році, в періоди Лютневої та Жовтневої революцій. З цього часу вони існували переважно в великих містах, але і там були не досить численними – адже житловий фонд більшістю складався із одноповерхових невеликих будинків, у яких проживала одна-дві родини. Більш масовими органами самоорганізації населення стали вуличні, квартальні, дільничні тощо комітети.

Вчені датують виникнення перших вуличних та квартальних комітетів саме 1933 роком (О. Орловський, М. Волотова тощо). Іншу дату, 1932 рік, називає тільки О. І. Лепьошкін у своєму дослідженні «Місцеві органи влади Радянської держави» (1921-1936 рр.), ніяк не аргументуючи її. Проте, навряд чи цю інформацію можна вважати вірною – історія появи та розквіту вуличних комітетів тісно пов’язана із конкурсом міст, а перший конкурс рад міст було проведено саме у 1933 році. Газета «Правда» на першій сторінці повідомила: «робочі Ярославля визвали на змагання Горлівку на кращу постановку культурно-побутового обслуговування. Виклик було прийнято. Розроблено зобов’язання на 4 квартал 1933 року, в числі яких є організувати на всіх вулицях міста виборні вуличні комітети для керівництва всією роботою з благоустрою» [1]. За свідченням більшості очевидців, вуличні, квартальні тощо комітети з’явилися саме в Донбасі, точніше, у місті Горлівка як «групи боротьби за благоустрій, озеленення, чистоту дворів і вулиць» [2, c.94].Сама ж назва “вуличні комітети» «взята із постанови ВЦВК від 1 листопада 1934 року по доповідям голів ряду вуличних комітетів різних міст; під тою ж назвою ці організації внесені і у постанову XVI Всеросійського з’їзду рад. Вуличні комітети часто мають і інші назви: комісії сприяння міськрадам, квартальні, селищні, дільничні і тому подібні комітети» [3, c. 6]. П. Газукіна, розглядаючи вуличні комітети, зазначає: «в Московській області вони звуться «комісіями сприяння», в Ленінграді, Іркутську – “квартальними комітетами», в Молотові – «квартальними трійками» тощо» [4, c. 29]. П. Петухов і В. Вікторов, використовуючи назву «комітети вулиць», водночас зазначають, що під ними мають на увазі «квартальні, дільничні комітети, комісії сприяння благоустрою» [5, c. 105]. Появу терміну «дільничні комітети» пояснює О. І. Лепьошкін, посилаючись при цьому на Постанову Тульської міської ради від 25 січня 1934 року «Про організацію комітетів вулиць у Тулі», в якій зазначалось, що при організації комітетів, як правило, вулиці міст поділялися на дільниці, до кожної з яких прикріплювався член вуличного комітету для проведення там за допомогою зорганізованого ним активу роботи з виконання завдань комітету» [6, с. 349].

Незважаючи на те, що перші конкурси міст в СРСР пройшли у 1933 році, в УРСР конкурс-змагання міських рад з поновлення і збереження житлофонду і благоустрою, покращення технічного і санітарного стану житлофонду, виконання плану житлобудівництва і ремонту тривав у 1935 році з травня по листопад [7]. У ньому з 182 міст та робочих селищ брали участь 133 поселення (73,1 відсоток) [8, с. 52].