Проблема синтезу методологій розвитку України
Управління тут зводиться до розвитку ключових позицій в економіці: телекомунікацій, інформаційних технологій, комп’ютерної техніки. Концепція акцентує увагу на електронному управлінні, створенні електронного уряду, кіосків, що забезпечують зворотний зв’язок громадянина з органами державної влади і місцевого самоврядування. Контраргументи ті ж самі, що й стосовно постіндустріального розвитку.
Не можна не погодитися з О.К.Скаленком у тому, що комплексом чинників стратегічного розвитку, що виступають як глобальний резерв зростання і безпеки розвитку в сучасних умовах, є “інформація + інтелект + інновації” [18, с. 10]. При чому, на нашу думку, мова йде не просто про інформацію, інтелект і інновації, а про особливі класи цих складових.
У найближчому майбутньому виграватиме не той, хто уміє добре використати набуті знання, а той, хто навчиться проектувати знання з елементами інновацій. Українські реформи неможливі без формування інноваційної їх стратегії [2].
Що стосується інтелекту, то винятково важливим є творчий, продуктивний інтелект, що базується не на принципі боротьби або конкуренції всіх проти всіх, а на принципі співпраці, довір’я. Фр.Фукуяма встановив, що в творенні економічного суспільства значну роль відіграє не тільки ринковий егоїзм, а культура, неформальне довір’я, яке “виникає в тому випадку, якщо суспільство розділяє певний набір моральних цінностей, і його члени внаслідок цього можуть покладатися на передбачувану і чесну поведінку один одного” [28, с. 257].Підкреслимо, що зміні ціннісного змісту суспільного життя приділяється невиправдано мало уваги як теоретиками, так і практиками. Однак цінності являють собою широкі принципи, що лежать в основі переконань, визначених тверджень, які люди вважають істинними. Як справедливо відзначає Дж.Масионіс: “…цінності це абстрактні стандарти блага, а переконання частковості, які люди вважають істинними або помилковими” [9, с. 110]. Для українського суспільства властиві значні масштаби традиційних цінностей, повільно відбувається їх оновлення, домінує конфлікт цінностей. Україна залишається країною з високим рівнем недовіри людей один до одного, громадян до різних гілок державної влади.
Недостатньо дослідженим є питання про те, яка повинна бути архітектоніка перспективного суспільства. Звичайно, під архітектонікою соціуму розуміють його структурні утворення: інститути, спільність, організації, становище, яке займає індивід. При цьому архітектура суспільства може бути ієрархічною, централізованою або мережевою і децентралізованою. Якщо ієрархія і централізація звичайно задаються державою і корпораціями, то мережі і децентралізація визначаються громадянським суспільством і громадськими організаціями. Дж.Нейсбіт відзначає: “Нездатність ієрархій вирішувати суспільні проблеми примусила людей говорити один з одним і так почали з’являтися мережі” [16, с. 274]. І далі: “Значення існування мереж – сприяти самодопомозі, обмінюватися інформацією, змінювати суспільство, поліпшувати продуктивність і умови праці, ділитися ресурсами. Вони побудовані так, щоб передавати інформацію шляхом більш швидким, більш звичним людині і більш економним у значенні витрати енергії, чим будь-який інший відомий процес” [16, с. 276].
Окремою проблемою є ефективність соціальних інститутів, особливо ієрархічних, в яких відбувається делегування влади вниз [27, с. 268]. Багато дослідників підкреслюють нестачу інституціональних можливостей суспільства, необхідність зростання ролі мереж і децентралізації, розвитку інститутів громадянського суспільства.
Дуже популярна у всьому світі за останні три десятиріччя методологія модернізації. Американський соціолог Дж.Масионіс, розділяючи точку зору П.Бергера, вказує на чотири особливості модернізації: ослаблення невеликих традиційних співтовариств, розширення можливостей особистого вибору, посилення соціальної різноманітності й орієнтація на майбутнє і зростаюча роль часу [9, с. 723]. Безсумнівно, що ці ознаки реалізовуються в природному процесі української модернізації. Однак опредмечування в суспільне життя концепцій автаркічного розвитку може звести ці ознаки до мінімальних виявів і плавно перевести модернізацію в деградацію.
Управління в цьому випадку передбачає розвиток демократії, індивідуальної свободи, орієнтацію на нарощування і використання інтелектуального капіталу, подолання традиціоналізму шляхом надання суспільству наростаючої інноваційної динаміки.
Однак проблема української модернізації ускладнюється тим, що до кінця ХХ ст. найбільш передові країни стали переходити на стадію постіндустріального, інформаційного розвитку, що привело до зміни системи відліку модернізації. Якщо раніше модернізація повинна була йти до індустріального суспільства з його розвиненою промисловістю і відповідною соціальною структурою й культурою, то нинішня модернізація повинна бути, по суті, постмодернізацією, що закладає основи постіндустріального суспільства. Засновуючись на цій позиції, важко не погодитися з В.Горбатенком, який зазначає: “Постмодернізація може розглядатися як сучасна, більш довершена форма модернізації, яка передбачає перехід від традиційного або сучасного суспільства до постсучасного, здатного забезпечити собі стабільність, життєздатність і розвиток на основі різноманітних підходів з максимальним використанням якостей окремих індивідуумів, інституціонально-інформаційного і соціального потенціалу, оптимального з’єднання традиційних і сучасних цінностей, збереження характерних особливостей і неповторності буття певного соціуму” [3, с. 31-32]. Однак підкреслимо, що постмодернізація вимірюється не тим, що вона краще модернізації, а принципово відмінним змістом процесу, що приводить до становлення суспільства постіндустріального типу.