Роль і завдання сільських, селищних голів у місцевому самоврядуванні

Уже наприкінці XIX - на початку XX ст. війт перебував у великій залежності від панського двору, від повітових чиновників, вищих урядових інстанцій. І все ж громада покладала значні надії на свого керівника: «Добрий війт - то тато в громаді, а лихого за вітчима не можна назвати», «війт - то громадський суддя» - говорять народні прислів'я.

Багатьох війтів пам'ятали за їх добрі справи. Одні вступали у двоборство з лихварями й рятували село від злиднів, інші будували церкву, дзвіницю, дбали про добробут громади.

У східних областях України, що перебували у складі Росії, вимоги громади до свого керівника мало чим відрізнялися від тих, що мали місце на її західних землях. Відповідно до російського законодавства, що поширювалося на Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Харківську, Таврійську, Катеринославську, Херсонську губернії, на посаду сільського старости могли претендувати лише прописані до громади селяни-домогосподарі - голови селянських сімей, які володіли певним земельним наділом. Обов'язковою умовою для претендента була відсутність судимості. Посаду сільського старости займали переважно не багаті селяни, а середняки. Громадські справи відривали господаря від сільськогосподарських робіт. Багаті селяни відкуплювалися від виборних посад. Проте дуже рідкісними були випадки, коли в кандидати на посаду старости претендували селяни-бідняки. Селянська спільнота свідомо відводила селян-бідняків, щоб гарантувати громаду від фінансових витрат.

Під час виборів старости суттєву роль відігравав ценз освіти. Селяни завжди цінували грамотного старосту, котрий міг би переконати селян, домовитися з поміщиком тощо. Відповідно до закону кандидатом на посаду сільського старости міг бути селянин, не молодший 25 років, що вже виділився із батьківської родини І став головою власного домогосподарства. Переважно старостами вибирали людей, не молодших 30 років: селянська громада цінувала не молодість, а життєвий досвід. Умовою для обрання старости було дотримання ним моральних правил: сувора поведінка в побуті, у сім'ї, повага до старших, сумлінне ставлення до роботи.

Сільський староста мав відповідне коло обов'язків, Староста і його помічники (у багатонаселених, складних громадах) готували сільський сход. Староста відкривав сход і доповідав йому порядок денний. Порядок обговорення питань на сільському сході не завжди залежав лише від одного старости, члени громади завжди могли його змінити простою більшістю голосів. Періодичність скликання сільських сходів у громадах визначалася необхідністю і регулювалася не тільки старостою, скільки циклом сільськогосподарських робіт. Переважно сходи проводилися не рідше двох разів на рік: у перші місяці нового року і після збору урожаю.

Окрім підготовки І ведення сільських сходів, старости виконували різноманітні громадські обов'язки, не відриваючи селян від їх домашніх і сільськогосподарських робіт, а саме:

наглядали за збереженням межового поділу та межових знаків;

контролювали справність громадських доріг, мостів, кладок тощо;

стежили за станом громадських складів, котрі були збудовані на фінансові внески громади або містилися на її території;

контролювали «договірну» сторону відносин селян поза громадою, передусім з поміщиком;

несли відповідальність за належне погашення громадою всіх видів платежів;

видавали селянам паспорти і білети «на відлучення» від громади;

виконували посередницькі функції за дорученням громади.Сільські старости виконували в громадах також і поліцейські функції. На них покладалася охорона порядку, безпека громадян та їх майна. За незначні проступки вони могли накладати на винних такі покарання (за обов'язкової присутності двох свідків):

скеровувати на громадські роботи до двох днів;

встановлювати грошовий штраф до одного рубля (кошти надходили у фонд громади).