Роль і завдання сільських, селищних голів у місцевому самоврядуванні

Конституція України визначила територіальну (сільську, селищну, міську) громаду первинним суб'єктом місцевого самоврядування.

Основний Закон України покладає на територіальні громади вирішення широкого спектра важливих питань життєдіяльності населення сіл, селищ та міст. Ефективність вирішення цих питань насамперед залежить від професійної компетенції сільського, селищного, міського голови й активної участі кожного члена територіальної громади.

Це підтверджує майже тисячолітня історія розвитку територіальних громад в Україні та світовий досвід місцевого самоврядування.

Досвід самоврядування сільських громад в Україні

Еволюція територіальної громади в Україні відбувалася починаючи від Київської Русі-України. Протягом століть територіальна громада в Україні, без належної підтримки з боку держави, здійснювала низку важливих функцій, що забезпечували життєдіяльність села чи поселення. Серед них найважливішими були: господарська; соціального захисту; культурно-просвітницька; забезпечення правопорядку на території громади та збереження рухомого і нерухомого майна, а також політична функції.

Господарська функція територіальної громади диктувалася її відповідним способом виробництва та економічною базою. Територіальні громади володіли маєтками і майном. Громадським маєтком вважалися ті об'єкти, прибуток з яких йшов на потреби й видатки всіх односельців - членів громади, а громадським майном - речі, що служили кожному членові громади. Сюди входили «польова власність» (орні землі, сінокоси, полонини, толоки, городи, сади, пасіки, стави) і будівлі (громадська хата, школа, церква, плебанія, корчма, тюрма, шпихлір, млин, сукновальня тощо). До особливо важливих будівель громад XVIII ст. належали громадські шпихліри - зернові сховища для матеріальної допомоги сільським і міським громадам, відомі по всій Україні, особливо в часи переднівку або голоду.

У господарському житті українців побутував прадавній, відомий усім слов'янським народам звичай взаємодопомоги. Учені-етнографи бачать його зародження ще в родовому суспільстві, коли діяв обов'язок допомоги членам свого роду. З часом цей обов'язок трансформувався в добровільну участь у спілках взаємодопомоги сусідніх сімей. Така добровільність освятилася звичаєм, а тому члени громади сприймали взаємодопомогу до певної міри як обов'язок.

Поширеною формою взаємодопомоги в господарській діяльності територіальної громади можна вважати супрягу. Вона виражалась у тимчасовій спілці двох господарів (найчастіше сусідів), які не мали достатньої кількості робочої худоби, а тому були змушені її об'єднувати на час певних робіт. Крім супряги, стародавньою формою взаємодопомоги під час виконання термінових або трудомістких робіт була толока. Ця форма праці поширена в багатьох народів і виникла вона, безперечно, з появою громади. Сходилися на толоку найчастіше після попереднього запрошення господарів. Не піти на толоку - значило образити господаря. В Україні толокою переважно збирали хліб, сіно, будували хати, громадські будівлі (церкву, школу, «гміну» тощо).

Значну роль у господарській діяльності відігравали громадські позичкові каси, що почали організовуватися вперше на Україні в Галичині у другій половині XIX ст. Фонди позичкових кас нагромаджувалися по-різному: за рахунок продажу громадського лісу чи облігацій, а частіше церковних грошей чи селянської складщини.

Здійснюючи соціальну і культурно-просвітницьку функції, територіальні громади провадили значну виховну роботу. Великим соціальним злом на території українських земель було пияцтво, яке за тих часів набрало досить значних розмірів і виявилось навіть причиною руйнування дрібних селянських господарств. Необхідно врахувати, що аж до 1875 року в Галичині поміщики мали право виробляти й продавати спиртні напої в межах своїх володінь. Це було виключно феодальне право, яке затрималось офіційно і після скасування панщини ще майже на 30 років, а у віддалених закутках і значно довше. З ліквідацією панщини селяни змушені були виплачувати компенсацію колишнім власникам, які мали право пропінації, і, як зазначають дослідники, горілчаний податок на галицьких землях був набагато обтяжливішим, аніж для інших провінцій.

У зв'язку з тим боротьба з пияцтвом набрала в західноукраїнських містах і селах значних розмірів. У кінці XI ст. у всіх повітових містечках відкривалися товариства чи братства тверезості, до пропагандистської роботи залучалися товариства та спілки «Просвіта», «Руська рада», «Відродження». Товариства тверезості в селах найчастіше організовувалися при церквах і подекуди були досить чисельними.Роз'яснювальну роботу серед селян вели насамперед священики, а також вчителі. Священики організовували для своїх парафіян присягу «від горілки», «шлюби тверезості». У багатьох селах Галичини під час вінчання молодих вимагали присягу на Біблії про дотримання тверезості. Вживали найрізноманітнішіх заходів для того, щоб вирвати селян з тенет корчмарів, зацікавити чимось, знайти улюблену справу і тим вибити підґрунтя для процвітання пияцтва та інших негативних явищ. Так, по селах священики й учителі організовували рільничі чи інші сільськогосподарські курси, у читальнях - просвітницькі заходи. Показовою може бути велика сподвижницька робота священика Йосипа Вітошинського із Денисова на Тернопільщині. Він навіть побудував свій будинок навпроти корчми і цим тримав під контролем мешканців села, а найголовніше, організував славну на всю Галичину школу хористів та диригентів, чим докорінно змінив духовний світ прихожан. Священик Степан Шепедій організовував багатоголосий хор у Лавочному (Сколівщина) І цим так зацікавив селян, що згодом хор набув слави по всій околиці, виступав у Львові та інших галицьких містах. Подібних прикладів у житті українського села було дуже багато.