Роль і завдання сільських, селищних голів у місцевому самоврядуванні

Функції забезпечення правопорядку в громаді, безпеки її членів, збереження майна в селах виконувала спеціальна поліцейська служба. Традиційним гарантом правопорядку була також нічна варта, відома в Україні повсюдно від тих часів, коли необхідно було забезпечити оборону громади від зовнішнього нападу. Кость Левицький, який приділяв територіальній громаді велику увагу, у своїй праці «Наш закон громадський...» писав, що згідно з громадським статутом «нічна варта повинна була сторожувати від весни до осені (від Великодня до Михайла) з 12 год. вечора до 5 год. ранку, а взимку і напровесні (від Михайла і до Великодня) з 11 год. вечора до 6 год. ранку». У разі виявлення порушень громадського порядку, особливо злодіїв, чи в разі пожежі села оповіщали дзвоном, рідше ударом у залізну рейку чи іншим відомим у селі сигналом.

Однією з найважливіших функцій територіальних громад у різні періоди нашої історії була функція політична, суть якої зводилась, насамперед, до об'єднання громади в боротьбі із завойовниками, як це було в період Київської Русі І Галицько-Волинського князівства, козаччини, новітньої історії. Іван Франко в повісті «Захар Беркут» у художніх рисах змалював громаду села Тухля Галицько-Волинського князівства, в якій досить цікаво показав цю об'єднавчу функцію громади під керівництвом її старійшини.

Зовсім в інший період - у 20-ті роки нашого століття Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) про територіальну громаду писало: «Побіч родини, котра є основою сучасної культурної і суспільної організації, - громада є основою сучасної культурної і суспільної організації чоловіка. На громадській організації опирається організація повітів, країв, округів, воєводств І самої держави... І наша сила як народу опирається і зберігається у наших громадах. Наші громади є джерелом нашої господарської сили, є основою, на котрій опирається наша політика, громада є кадрою, звідки рекрутуються всі наші борці-герої за краще завтра народу. Є кузнею, де гартується національна сила і свідомість».

Керівники сільських громад в Україні XII - початку XX ст. (старости і війти)

У минулому, коли Україна перебувала в складі різних колоніальних держав, котрі мало дбали про розвиток місцевого самоврядування, саме активність членів громад та їх керівників була першоосновою забезпечення функціонування територіальних сільських та міських громад.

Можливо, саме тому громада завжди дбала про мудрих керівників. Так, у середньовіччі, коли громада мала ще значну самостійність, вона сама обирала свого керівника. На той час керівники сільських самоврядних громад на території Наддніпрянської України називалися старостами, а на галицьких землях - війтами. І посада старости чи війта була дуже почесною. Загальними вимогами до кандидатури на війта були: християнська віра, принаймні 25-рІчний вік, проживання в цій громаді три роки, володіння земельною ділянкою не меншою, ніж шість моргів.

Згідно з громадським статутом, у Галичині війта переобирали через три роки, на Закарпатті - щорічно, але фактично перебування на цій посаді залежало від дідових якостей кандидата, його авторитету серед селян, а також від конкретних обставин І місцевих традицій. Дослідження етнографів та архівні джерела свідчать, що в багатьох населених пунктах Галичини в кінці XIX століття війти урядували по 10-15 років. Були випадки довшого урядування: так, у селі Голови, на Гуцульщині, Дмитро Шекерик, батько відомого громадського діяча Петра Шекерика-Дониківа, війтував понад 40 років. Служив громаді так вірно, що, коли постарів, громада обрала війтом його сина Василя.Відомий польський дослідник громади в Галичині В. Поль писав: «...переважно хвалять війта твердого і суворого, і такий урядує довше». Велике значення мало те, наскільки незалежним війт умів поставити себе щодо пана чи повітового уряду, як обстоював інтереси громади. Якщо виявилось, що перебував під великим впливом панського двору або був ставлеником пана, тоді не мав у громаді ні поваги, ні авторитету: «Що ви за війт, коли вас пан обрав», - дорікали такому навіть в очі.

Відомі випадки, коли під тиском громади війт - ставленик місцевого пана - відмовлявся від урядування в громаді. Він наражався на незадоволення, а то й на покарання з боку пана чи повітового уряду, зате здобував повагу самої громади. Відомий громадський діяч, архітектор Василь Нагірний у спогадах про рідне село Гірне на Стрийщині кінця XIX ст. писав: «Війта і присяжних вибирали свобідно, без впливів староства, отже, людей чесних і поважних, а не круків, як тепер це практикується».

Газета «Хлібороб» за 1891 р. (ч. 4/5, с. 25) писала: «В селах, де війта обирають по волі цілої громади, там панує порядок, бо громадяни вибирають з-поміж себе найпридатнішого чоловіка, котрого... шанують і підпомагають. Де ж виходить війт проти волі цілої громади, а з волі лише малої горстки людей або поодиноких осіб, як, наприклад, дідича, злісного пана, бо вони не боронять громади... догоджують лиш тим, що допомагали їм до війтівства».