СОВІСТЬ РИМУ – СОЦІО-КУЛЬТУРНА РОЛЬ СТОЇЦИЗМУ

3.Основні представники римського стоїцизму (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій) та їх моралістична філософія.

Пізні стоїки, якщо не враховувати менш відомі імена, – це Луцій Анней Сенека з Кордоби в Іспанії (біля 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), Епіктет з Гієраполя у Фрігії (близько 55 – 135 рр. н.е.) і Марк Аврелій (121 – 180 рр. н.е.), римський імператор з 161 по 180 рр. н.е. Ця група пізніх стоїків продовжує традиції давнього стоїцизму і в той же час характерна якщо не історико-філософською, то, у всякому випадку, історико-культурною новизною.

Моралізм тут залишається на першому плані. Стара стоїчна теорія мудреця хоча й пом’якшується, але все ж залишається у пізніх стоїків на першому плані. У всіх відношеннях провести якусь помітну різницю між пізніми стоїками, з одного боку, і середніми та ранніми стоїками, з іншого боку, дуже важко. Усі стоїки будь-яких античних епох зневажали зовнішні блага, зовсім не прагнули до багатства і навіть до звичайного добробуту, разом з кініками мали за ідеал Геракла, котрий прославився своєю трудовою діяльністю та покірливістю перед своїм батьком Зевсом, а також Діогена Синопського, який жив у бочці і теж прославився своєю зневагою до усього зовнішнього і своїм прагненням виробити у собі абсолютну незворушність та спокій.

Разом з тим пізні стоїки внесли як у свій стоїцизм, так і взагалі в історію античної культури певне нововведення. Воно полягало в тому, що людська особистість втрачала тут не лише ту горду велич, з якою вона виступала у період класики, але й величну силу внутрішньої моралі, коли внутрішнє життя людини вважалось найвищим витвором мистецтва. Пізні стоїки перших двох віків нашої ери просто дивують почуттям слабкості людської особистості, її повної нікчемності, її неймовірної покори перед долею. Так, якщо згадати постанову афінян про Зенона, то в ній відзначається, що він “і в особистому житті був для всіх прикладом наслідування вчення, яке проповідував” і тому “народ почел за благо Зенону Китионскому, сыну Мнасея, воздать хвалу и законным чином увенчать его золотым венком за добродетель на Керамике за народный счет”.6 Сенека ж, як ми далі побачимо, не дуже притримувався своїх же “заповідей”.

З іншого боку, у пізніх стоїків можна помітити зростання інтересу до інтимних релігійних переживань. Справа доходить до того, що ці наївні мудреці починають жадати якогось спасіння від важких протиріч життя, яке їм дасть божество за їх слізні молитви.

Щодо естетичної та художньої сфери, то у пізніх стоїків вона неймовірним чином моралізується. Так, Сенека, говорячи про прекрасне, насамперед має на увазі красу моральну. “Красота человека, - писав Епіктет, - не есть красота телесная. Твое тело, твои волосы не являются прекрасными, но прекрасными могут быть твои разум и воля. Сделай так, чтобы они были прекрасны, и тогда ты будешь прекрасен”.7 Звичайно, добре бути скульптором, але навіщо вчитися скульптурі, якщо сам ти потворний і мізерний. Краще створюй свою внутрішню статую – красу свого внутрішнього життя.Пізніше стоїки виявили повну байдужість до логіки, хоча деякі результати ранньостоїчного вчення про Логос, а саме вчення про доброчесність, про мудреця, про внутрішню людину як про найвищій витвір мистецтва, про світовий Логос, залишились у пізніх стоїків такими ж. Однак всі ці проблеми вирішувались ними у зовсім іншому стилі, який визначався почуттям повної мізерності людського суб’єкту, його неспроможністю стати на власні ноги і його залежністю від божественної милості, яка доходила до християнської потреби у спокутуванні гріхів. Отже, така оцінка людської особистості була дуже близька до християнства та неоплатонізму, що свідчило про вичерпання тієї позиції суб’єктивізму, якої притримувалася уся елліністично-римська естетика та етика.

Для того, щоб найкраще зрозуміти специфіку стоїчної філософії у Римі, необхідно звернутися до його основних представників і розглянути безпосередньо їхні твори, присвячені розкриттю стоїчних істин.

Найяскравішим виразником ідеї римського стоїцизму був Луцій Анней Сенека (біля 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.).

Потрапивши до Риму, він отримав там добру освіту. Риториці він навчався у свого батька, стоїцизму - у Аттала, піфагорейству у Сотіона, а з практичною політикою він познайомився на прикладі свого дядька, який був римським правителем Єгипту. Сенека дуже захопився стоїчною філософією, але зустрів при цьому незадоволення свого батька. Хвилювання батька не були безпідставними, адже суспільні умови тієї епохи не сприяли розвиткові філософії. Модною етикою того часу був легкий епікуреїзм, люди вважали, що щастя полягає у тому, щоб добре їсти, пити, кидати гроші на вітер. Що за радість бути мудрецем, відмовляти собі в усьому? Таким був настрій римського суспільства за перших імператорів. Тому не дивно, що філософів-стоїків ненавиділи, адже їх приклад був живим докором суспільству; уряду ж вони здавались підозрілими через те, що засуджуючи існуючий порядок, вони відчували ностальгію за давніми республіканськими формами правління. В результаті стоїків нерідко виганяли з Риму імператорськими декретами як шкідливих людей. Вже Сенека змушений був доводити, що філософія не заважає політичному добробуту країни. Отже, заняття філософією було небезпечним і зневажалось. Незважаючи на це, Сенека, отримавши батьківську спадщину, покинув право і зайнявся творчою працею, але після цього життя Сенеки не стало спокійнішим. Невдовзі його було звинувачено у непристойному зв’язку з Юлією, дочкою Германіка, і Клавдій дав наказ заслати Сенеку на Корсику. На цьому суворому острові, в оточенні такого ж дикого населення, яке застав в Томах Овідій, філософ прожив близько восьми років. Спочатку він прийняв свою долю з стоїчною твердістю і втішав матір “Розрадою до Гельвії”, однак коли стало нестерпно, він зламався і присвятив секретареві Клавдія твір “Розрада Полібію”, в якому смиренно просив прощення.