Медична етика: принцип “чини добро”, принцип поваги автономії пацієнта

Принцип “чини добро” вимагає не стільки уникнення шкоди, скільки активних дій щодо її уникнення. необхідно мати на увазі, що мова йде не про шкоду, яку свідомо чи несвідомо заподіяв лікар, а про будь-яку шкоду, якій лікар може запобігти чи виправити, чи це буде біль, страждання, інвалідність, чи навіть смерть пацієнта (1; с.10).

Якщо принцип “не нашкодь” є нормою обов’язковою до виконання, то цього не можна сказати про принцип “чини добро”. Існує певна складність у його визначенні : Що це обов’язок, моральний ідеал чи чеснота?Оскільки, як зазначають Бігамп і Чілдрес, у моральному житті чинення добра вимагає надзвичайної великодушності, то деякі моральні філософи доводять, що цей принцип – це не обов’язок, а чеснота. Вони тлумачать дії творення добра як споріднені з актами милосердя і сумління ( ;с.137). Але, якщо вважати принцип “чини добро” чеснотою, тоді її крайньою формою буде обов’язковим альтруїзм і самопожертва. І в такій складній біоетичній ситуації як трансплантація органів обов’язковою стане пожертва свого органу будь-якій, навіть незнайомій людині. Зрозуміло, що вимагати від людини такої самопожертви, було б досить нерозумно і навіть аморально. У цьому випадку правильним є висновок, зроблений Б.Юдіним: “іноді принцип “чини добро” можна розуміти як моральний ідеал, а не моральний обов’язок – хоч додержання його і заслуговує одобрення, однак разом з тим не можна вважати аморальним і осуджувати того, хто відмовляється робити добро іншому” ( ; с.10).

Виникає питання : “Тоді в яких випадках обов’язковим є чинення добра?” Шукаючи відповідь на це питання Бігамп і Чілдрес пробують розв’язати наступну дилему: чи можемо ми з одного боку, вимагати від поганого плавця, щоб він кинувся спасти людину, яка тоне в п’ятдесяти метрах від берега? А з іншого боку, якщо цьому поганому плавцю треба проплисти тільки 2-3 м, щоб кинути потопельнику рятівний круг; чи можна вважати, що він морально незобов’язаний робити це? Аналізуючи цей приклад, американські дослідники пропонують таку схему: дехто Х зобов’язаний чинити добро іншій людині, Y, тільки в тому випадку, якщо виконуються усі наступні умови, про які знає Х:

1)перед Y лежить велика небезпека;

2)для усунення цієї небезпеки необхідні дії Х;

3)є значна ймовірність того, що дії Х відвернуть цю небезпеку;

4)дії Х не тягнуть за собою суттєвого ризику, затрат чи втрат для нього;

5)очікуване добро для Y переважує ймовірний ризик, затрати чи втрати для Х.

З цієї схеми випливає, що наш поганий плавець буде зобов’язаний

здійснити певні дії і, щоб спасти потопельника, у другому випадку, і не буде зобов’язаний робити це у першому випадку на основі 4) і 5) умов (4;с. ).

Крім того, необхідно відмітити, що в різних етичних теоріях обов’язок чинити добро трактується по-різному. Так, прихильники евдемоністичної концепції його критерій вбачають у щасті. Щасливе життя передбачає розумне самообмеження, свободу волі, духовне самовдосконалення, культивування таких вищих задатків людського духовного і душевного світу, як безкорислива дружба і допомога. Добро постає як максимальне щастя для щонайбільшої кількості людей. Звідси: я зобов’язаний чинити добро іншим, якщо воно принесе щастя максимальній кількості людей. Д.Юм обґрунтовував необхідність робити добро іншим природою соціальних взаємодій: живучи в суспільстві, я отримую блага від того, що роблять інші, а тому я зобов’язаний діяти і їхніх інтересах. Утилітаристи акцентують на користі – роблячи добро іншим, ми тим самим збільшуємо загальну кількість добра в світі. Еволюціоністи вважають обов’язок чинити добро безпосереднім наслідком розвитку. Згідно Канту принцип “чини добро” стає всезагальним моральним обов’язком, який випливає з його категоричного імперативу. Проте обов’язок чинити добро іншим аж ніяк не може випливати з інтересів наших близьких, нашої нації або навіть людства в цілому – відомо, що надмірний антропоцентризм чимраз сильніше розкриває свої небезпечні потенції для природи, Всесвіту і самої людини. Ми не можемо однозначно обґрунтувати обов’язок робити добро, оскільки, як вірно зазначає В.Малахов: “відкритість і потенційна смислова безмежність ідеї добра позбавляє будь-якого ґрунту сподівання на те, що людство коли-небудь вичерпає всі пов’язані з нею проблеми, зробить останній крок в її пізнанні й реалізації. Поки людство існує, ця ідея знову й знову висуватиме перед ним нові завдання, розкриватиме нові обрії, породжуватиме нові сумніви” (10; с. 93).