Давньоукраїнська культура і культура України в Середні віки

Перші письмові свідчення від візантійців називають слов’ян антами ( І тис. н.е.), венедами (римляни, І-ІІ ст.). Істориками нещодавно (1980-і) доведено, що в ІІІ-ІУ ст. венеди заселили, крім Верхнього і Середнього Подніпров’я, ландшафт між Нижнім Дністром і Дунаєм. Вони походять від тюрксько-монгольськиз племен-завойовників, що розгромили 375 р. готів. Анти були хліборобами, жили окремими родами –“городами” (подібно до хуторів). Навколо городів виникали “остроги” – торгові центри, всього біля 2-х тисяч поселень відкрито. Анти воювали і мали культурні та економічні стосунки з Візантією, жили громадським правлінням. М. Семчишин вважає, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

Слов’янські поселення знаходилися на території від Дніпра і Прип’яті до Балкан, від Десни до Ельби. Культури мігрують у східному, південному, південно-західному напрямках, тяглість культур передається новим етносам, що заселяють територію попередніх культур. Наприклад, черняхівська культура (ІІІ-У ст.) генетично пов’язана з пізньозарубинецькою І-ІІ ст., і давньозарубинецькою з ІІІ ст.до н.е. Ці культури відзначаються керамічним мистецтвом: зарубинецьке виготовлене вручну чорного кольору, черняхівське – на гончарному крузі сірого кольору. Черняхівці або спалювали покійників за слов’янським звичаєм, або закопували (запозичили від візантійських християн). У могильниках знайдено глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста, зборю, зерна проса і пшениці.

Одяг антів прикрашений вишивками, намистом, золотими, срібними і бронзовими прикрасами, інкрустаціями з самоцвітів, вінками. Правобережжя від Києва до Карпат було заселено праукраїнськими племенами з місцевих народів і впливу поля грецької культури Причорномор’я.

Релігійні вірування на початках були натуралістичного спрямування, необхідні на кожному кроці життя. Природа шанувалася передусім: сонце, вода, земля, дерева, тварини і птахи. Все – живе, бореться, почуває, розуміє, бажає. У світогляді побутує анімізм, аніматизм (сонце сходить, ударив грім, буря виє), антропоморфізм. Вірування проходять стадії анімізму, фетишизму (стріла, плуг, чаша, меч), магія або чаклунство (різновиди: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова у формах ворожбитства, замовляння, заклинання тощо), тотемізму, шаманства, землеробських культів. Землеробські культи – це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва, родючості полів, тварин і рослин.

Таким способом праукраїнці узагальнювали свій досвід та розвивали уяву, шукали корені буття і життя (з’єднання небесного вогню і води творить життя).

Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів. Там був верховний бог – дерев’яний Перун з срібною головою і золотими вусами, бог-громовержець. Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога Велеса, що у одному міфі перетворився у змія, ховається під камінням, краде людей тварин. Перун стріляє в Велеса вогняними стрілами, його перемога закінчується рясним дощем, що сприяє врожаєві. Бог місяця Хорс, бог сонця Дажбог і Ярило, бог вітру, можливо й війни Стрибог, бог охорони посівів Симаргл, богиня Мокош – покровителька домашнього вогнища, любові й розмноження. Бог Сварог дав людям плуг, Берегиня символізувала Матір-Землю.

І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов’язано загальнослов’янський термін “Бог”, що входив у надзви українських богів – Дажбог, Стрибог. Наприклад, багатий (має долю, багатство) – небога (нещасний, бідний).Центром Всесвіту була Земля, всесвіт втілювався в образі Прадерева Світу, яке збереглося дотепер у вишиваних рушниках. Це синтез анімістичних рівнів давньоукраїнської міфології. У фольклорі дерево постає як вирій, райське дерево. Береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох частин-рівнів приєднані: птахи сокіл, соловей, сонце і місяць (до вершини і гілок), бджоли (до стовбура), змії і бобри (до коренів). Дерево є символом неба, землі і підземелля як структури всесвіту (творцем всесвіту був Род). Род дарував життя, проливав дощ, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Душа виникала як іскра небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Родовідне дерево на дверях хат збереглося до початку ХХ ст. чоловіків зображували у формі листочків цього дерева, а жінок – у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а при ародженні дитини малювали нову гілку з листочками або квіточками.

Род потім перетворився у доброго домовика, що береже сімейне вогнище. Його жіноча пара – Рожаниця, покровителька плодючості, що мала таємний зв’язок з зірками. У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на Різдво глава сім’ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам.

Лада в давньоукраїнському фольклорі була матір’ю світу. Лада і її дочка Леля походять від давнішої Рожаниці. Ладо-Жив – чоловіче божество. Князі шанували Перуна, торгівці – Велеса, “скотья бога”, до князівського пантеону прилучали богів підкорених народів. Усі свята давньоукраїнського календаря вшановували Сонце і Місяць, пори року як основу землеробства, найважливішу сферу життя селянина. Поляни, що проживали в Подніпров’ї в УІ –ІХ ст., запозичили до свого календаря римські русалії, коляду, новорічні карнавали. Середні боги Чур і Рід були покровителями родів і племен. Менші боги Лель, Леля, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики. Люди шукали в них мудрості і покровительства, але не приносили їм людських жертв. Білобог народжений світлом і будував, Чорнобог – пітьмою і руйнував. 25 грудня було Різдвом Всесвіту, час коли народилися Сонце, Місяць і Зоря. Місяць був головним і звався Дідух (іранське Дадвах – Бог-творець). Щедрий вечір був святом народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва, засівали і співали щедрівки – величальні гимни богові як володареві води, рослин і тварин.