Доба бароко
Понесе з цвітом полним нагло увядают”.Повстають “Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі” М. Стрийковського, поема “Про Острозьку війну під П’яткою” С. Пекаліда, “Україна, татарами терзана” М. Павловського, “Чигирин” О. Бачинського-Яскольда. Мазепа, Стефан Яворський, Пилип Орлик складають поезії.
До здобутків мистецтва українського бароко слід причислити його багатобарвність, мальовничість, небачену вигадливість форми, мистецький та ідейний синкретизм, який виявився у органічному поєднанні слова і обряду, слова і ритму, віри і знання, дійсності у світлі мрії і високого ідеалу.
Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, драматичні твори були присвячені козацьким діянням. Авторами і співцями дум і плачів були кобзарі. Вони були не лише співаками й музикантами, їхнє мистецтво мало це й високе духовне призначення: виховувати народ і пробуджувати його свідомість. У народному фольклорі побутували оповідання про героїв козаччини, зокрема оповідання “Хмельницький і ворожбит”.
Розквіт шкільної драми припадає на 1670-і роки. Їх писали викладачі КМА М. Довгалевський, Г. Кониський (“Воскресеніє мертвих”), М. Козачинський. У більшості вистав пропагується Біблія як головна учительна книга. Побутувала в той час і народна драма “Маланка”, “Цар Ірод”, “Коза”, “Трон”. Народний ляльковий театр – вертеп, маленький храм, “модель світу”. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами – молитва, кант, псалом.
На основі народної пісні та канта зародилася пісня-романс літературного походження (наприклад, на слова Г.Сковороди “Стоїть явір над водою”). У церковній музиці розквітає партесний концерт стилю бароко, який намагається захопити, вразити, зворушити слухача багатоголосною тканиною, перемеженою контрастами ансамблів.
Козаки глибоко шанували Богородицю як покровительку січової громади. Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Сулима, Хмельницький, кошовий отаман Петро Калнишевський, Іван Мазепа. Класичними є зображення козака-бандуриста і козака Мамая у народному малярстві.
Представниками бароко в малярстві були львівський майстер Микола Петрахнович, автор “Одигітрії”, та Іван Руткович з Жовкли, автор іконостасу з циклом сцен на тему П’ятидесятниці. Розвивається і жанр портрета. Люди вірили, що настрій, відтворений на портреті, впливає на долю людини.
Серед портретів козацької старшини – портрет Богдана Хмельницького, основою майже всіх зображень Богдана Хмельницького була грав’юра гданського митця Вільгельма Гондіуса. Створено портрети духовних ієрархів – Петра Могили, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистянського, Інокентія Гізеля. Скульптор Пінзель прикрасив собор св. Юра (кінна статуя Георгія-Змієборця), ратушу в Бучачі (статуї Геракла і Нептуна), збудовану в честь Потоцьких.
Найвищі досягнення українського бароко втілено в архітектурі. Для неї характерні дерев’яні храми з пірамідальними чи восьмигранними банями з заломами. Гетьман І. Мазепа був засновником будівництва українських храмів, великим будівничим Києва і відновником київських храмів. При віднові Софійського собору, Михайлівського золотоверхого, Кирилівської церкви, Успенського собору Печерського монастиря вони набувають барокових рис, прикрашаються багатим декором, наприклад Західна брама Софійського монастиря, т.зв Брама Заборовського, є характерною пам’яткою українського бароко ХУІІІ ст. (Шедель). Шедель спорудив Софійську дзвіницю і добудував другий поверх КМА на Подолі. На заході України пізньобарокову архітектуру представляють собор св. Юра, єзуїтський костьол Петра і Павла, костьол Кармелітів, королівський арсенал у Львові.
Творчість Григорія Сковороди знаменувала кінець староукраїнського бароко. На першому місці в нього ідея моральності, повчальний образ “природної людини”, яка повинна займатися спорідненою з її духом працею. Людина – не тремтячий раб, а бурхливий дух, коваль свого щастя, яке досягається “наслідуванням блаженній натурі”. Сковорода писав:” всяк єсть тим, чиє серце в нім”. З ним прийшло осмислення минулих часів і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.
Використана література
1.Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.