Доба бароко
Голландський митець Рембрандт в руслі мистецтва бароко виробив свій оригінальний мистецький стиль, який за значущістю виходить за рамки певних стильових напрямків (Давид і Саул, Христос в Емаусі, Давид і Джонатан). Рембрандт, згідно з Спінозою, виразив у своїх картинах найважливішу для нього ідею, що людина досягає свободи і природності, пізнаючи права світу, і, поборюючи егоїзм, досягає всеохоплюючої любові.
В Іспанії працювали в добу бароко знані живописці Ель Греко, Хусеппе Рібера, Естебан Мурільйо і найгеніальніший з-посеред них Дієґо Веласкез, які виробили індивідуальні творчі стилі, що були провісниками наступної добу реалізму в мистецтві. Пишний архітектурний стиль іспанського бароко репрезентує Хурріґуера (1650-1723).
У літературі бароко відбувається значне збагачення мови. Наприклад, поет ХУ ст. Поліціано (доба Відродження) задовольняється скупими словами “цілий схід вже почервонів і схили гір здаються золотими”. Маріно, відомий італійський поет бароко ХУІІ ст., збагачує свою палітру напівтонами: “повітря було забарвлене сумішкою білої і брунатної барв, покроплене тінню і світлом і в затуманеному блискові творило поєднання ранкової зорі з місяцем”. Вираз ставав багатшим, слово витонченішим, разом з тим замість цілісності і лаконізму переважає красномовство і риторика.
Бароко, продовжуючи тенденції ренесансу, намагається глибше проникнути в глибини внутрішнього життя людини. Якщо Джоконда Леонардо об’являється у повноті самовладання і внутрішнього спокою, то Тереза Берніні відкриває внутрішні таємниці людини. Бароко активніше черпає з життя, розширює коло тематики. В малярстві поширюється жанровий живопис і натюрморт. Бароко сприйняло від античності натуралізм пристрастей, антична драма воскресає в бароковій опері. В пластичних мистецтвах (скульптурі) збагачується світлотінь, в малярстві – вільна лінія і загальний колорит, в архітектурі – глибина і просторовість.
Україна впродовж ХУІ – початкуХУІІ ст. перебувала у полі різноманітних впливів, різноукладної економіки, різного звичаєвого права, тут панував калейдоскоп світоглядів, архітектурних стилів, мов і національностей. Мовою професійної культури була книжна, яку знало невелике число мешканців. Культура орієнтується на слово і казання. На межі ХУІ-ХУІІ ст. настали зміни в менталітеті українців, вони зрозуміли, що їх країна є наступницею великої середньовічної держави Київської Русі. У середині століття Україна внаслідок визвольної війни очоленої козацтвом, відновлює свою державність, школу, мову, храми. Народжується література, музика, живопис і архітектура, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. Саме в козакові, як пише Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу героїчний тип людини – як для Європи лицар чи джентльмен. (“Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!”). Україна поділялася на полки і сотні, до яких належали міста, містечка і села. При цьому військовому правлінні міста мали свій суд і магістрат.
Козацтво було не лише військовою силою, але й взяло на себе культурну розбудову держави в період першого українського культурного відродження ХУІІ ст. З середовища козацтва вийшла верства політичних провідників і культурної еліти – Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Козацька еліта, як і православно-наукова еліта, утверджувала власну державність, освіту, будівництво храмів, громадських будівель, опікувалася мистецтвом, надавала матеріальну підтримку. 1620 р до Київського братства записався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім Військом Запорізьким. За прикладом гетьмана кожен воєначальник ставав ктитором монастиря або церкви і дарував кошти на їх будівництво та оздоблення. Серед інтелектуальної еліти.
Добу ХУІІ-ХУІІІ століть називають “козацьким бароко”, адже саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку; воно ж виступало в ролі основного і багатого замовника; козацтво мало власне творче середовище і виступало творцем художніх цінностей, серед яких козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори; істориками цієї доби стали її безпосередні творці – козаки. Вони були авторами козацьких літописів – Густинського, літопису Самовидця, “Сказанія” Граб’янки, літопису Самійла Величка.Тоді відбувалася реформа церкви (Петро Могила). Українське православ’я встановило обов’язкові літургійні правила, національно відродилося, починаючи вшановувати власних святих, регіональні реліквії та ікони, використовуючи місцевий християнський фольклор.Греко-католицька церквіатакож оновлювала духовну освіту та ієрархію, виробила настанови на активну освітньо-місіонерську роботу.
Козацтво підтримувало освіту, зокрема КМА і братські школи. В Києво-Могилянській академії створилося барвисте інтелектуальне середовище: З. Копистянський писав слов’янською, Мелетій Смотрицький – польською, Іван Домбровський – латиною, що сприяло інтернаціональним зв’язкам з Західною Європою і розповсюдженням барокових мистецьких зразків на Україні. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці і юристи: І. Гізель (історик), Ф. Прокопович (поет і вчений), Г. Сковорода, М. Ломоносов, Я Козельський. Академія підтримувала наукові зв’язки з Краковом, Магдебургом, Константинополем, університетами Франції, Італії, Німеччини.