Перукарське мистецтво Середньовіччя

Таке оформлення борід було найпопулярнішим наприкінці ранньофео¬дального періоду. До цього ж періоду можна віднести моду на зачіски, що бу¬ли відомі ще «варварським» племенам (провансальська зачіска — голені скро¬ні і тім'я, а від маківки до потилиці довге волосся, що спускалося до плечей і нижче; рис. 2.2). Норманська зачіска мала, навпаки, голену потилицю, а звер¬ху, на тім'ї та скронях, залишали шапку волосся (рис. 2.3). Наприкінці раннього періоду середньовіччя ці дві зачіски носила переважно знать.

Ченці, католицькі священики залишалися вірними зачісці «тонзура» з вистриженою по колу маківкою, яку часто прикрива¬ли маленькою шапочкою. Тонзура була символом зречення від мирських справ, наближення до Бога.

Наприкінці ранньофеодального періоду з'явилася зачіска з голеною головою і залишеним на маківці невеликим пасмом волосся. Вона дуже нагадувала український «оселедець».

Доповненням до зачісок у чоловіків спочатку були лобні пов'язки, а потім серед знаті почали з'являтися невеликі шапочки з тканини, що нагадували фри¬гійські ковпаки, невеликі берети з околишами, круглі шапочки. Серед просто¬люду універсальним головним убором був капюшон. Королі носили корони з хрестами, прикрашені стилізованими узорами, коштовним камінням. До прикрас у чоловічій моді раннього се¬редньовіччя можна віднести фібули, пряжки, ланцюжки, персні, які з кова¬них «варварського» типу поступово пе¬ретворювалися на справжні витвори мистецтва. До релігійних прикрас належать хрестики, іконки на ланцюжках.

У ранньофеодальному періоді формується образ середньовіч¬ного лицаря. Він був одягнений у панцир із нашитими залізни¬ми пластинами квадратної, ромбоподібної, круглої форм або з кільцями, нашитими рядами у вигляді луски. Доповнювали пан¬цир шоломом. На штани кріпили також металеві пластини, до взуття — шпори. Доповненнями лицарського одягу були щит і спис, Сміливий лицар став ідеалом чоловічої краси.

У середньовічній жіночій моді на зачіски церква переслідува¬ла відкрите волосся. Тому його прикривали вуалями, сітками, спеціальними пеналами, складними головними уборами. Розпу¬щене волосся, як ознаку незайманості, носили лише незаміжні дівчата. Не сховане головним убором волосся у жінок церква вважала «спокусою сатани», «хвостами диявола».

Наперекір диктату церкви довге, розплетене волосся на «вар¬варську» манеру, крім дівчат, носили й деякі жінки. У такому разі волосся підтримували обручем. Заміжні жінки укладали во¬лосся в гладеньку зачіску. При цьому коси обкручували навколо голови або закручували на потилиці. Іноді тугі пучки волосся у вигляді валика укладали вздовж потилиці. Носили зачіски з переплетених стрічками жмутів волосся, що спускалися з обох боків уздовж тіла (рис. 2.4).

Відомі зачіски, коли жінки заплітали з боків коси, а потім укла¬дали їх горизонтально від скронь до потилиці. Наприкінці ранньо¬феодального періоду, у зв'язку із захопленням «лицарською» модою, у жінок з'явилася зачіска під назвою «лицарська коса» (рис. 2.5). Більшої популярності ця зачіска набула в наступному, романському, періоді середньовіччя.

У IX ст. модними стали хустки, по¬дібні до покривал. На візантійську ма¬неру зверху на хустку жінки у вигляді прикрас надягали пов'язки, обручі, діа¬деми. Знатні дами носили коропоподіб¬ні головні убори, прикрашені церков¬ною символікою у вигляді хрестів. Хоча багаті жінки й прикрашали головні убо¬ри коштовностями, у цей період вико¬ристання прикрас було обмеженим. На думку духовенства, прикрашати себе було справою не від Бога.

Новий етап середньовіччя, що увій¬шов в історію як романський період, позначений зростанням міст, розквітом архітектури, торгівлі. Романська архі¬тектура характеризується спорудами суворо оборонного призначення. Це замки феодалів, церкви, монастирі з товстими стінами. Основні риси сти¬лю — спокійні, монументальні форми, чітка конструкція, стримане застосуван¬ня декору. В XI ст. поширився вплив Франції як країни високої культури. Життя стало менш замкненим. Але мо¬гутність церкви продовжувала зростати. Характерною рисою романського періо¬ду стали також хрестові походи.Особливого розвитку в цей період досягло перукарське мистецтво. Поміт¬ними стали зміни в жіночому та чоло¬вічому одязі. У XII ст. з'явилися цехи голярів, які об'єднали перукарів. Робо¬ти було багато. Однак під час хрестових походів багато лицарів присягалися не стригти волосся. На основі професії ци¬рульника з'явилася нова — фельдшер, тобто польовий перукар (feld— поле, scheren — стригти). Фельдшери йшли з лицарями на війну, але замість того, щоб стригти волосся, частіше подавали першу допомогу пораненим. Анатомічні знання дозволяли їм освоїти цю нову і потрібну професію.

Оформлення борід і вусів досягло особливого розвитку в міс¬тах. Вуса носили практично всі чоловіки, їхні форми були різно¬манітними. Іноді вони стирчали вгору або в боки. Щоб справи¬ти відповідне враження на суперника, вуса завивали, збивали, начісували на щоки, причому кінці стирчали догори (вуса «бровадо»). У Франції моду на вуса та бороди диктували, як прави¬ло, королі, а придворні наслідували їх, поширюючи певні модні форми борід і вусів.