Компоненти Українського костюма ХІХ – початку ХХ ст. Поясний та нагрудний одяг

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості коло¬ристичного та орнаментального вирі¬шення. Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.

Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, пере¬важно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше — вишивкою. Широко побутувала на півночі Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Андараком називалась і спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена на півночі Київщини.

Спідницю-літник, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташова¬них пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-за-паскою, могла бути з тканини іншого малюнка, коліору, якості. Взагалі літни¬ком і андараком у різних місцевостях іноді називають один тип української спідниці.

У центральних районах України траплялися спідниці, прикрашені вибій-частим малюнком (димки, мальованки). На Львівщині спідниця з саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами назива¬лася шорц. На Волині та Поліссі подібні спідниці робили з білого полотна у п'ять-шість полотнищ, закладали у дрібні збо¬ри і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору. Біла спідниця бойків (фартух) декорувалася вишивкою-цуркою, що нагадувала полтавське вирізу¬вання; гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої вибійчастої тканини.

У другій половині XIX ст. на півночі Київщини та Чернігівщини була відома так звана спідниця до нагрудника з тка¬нини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів. На нинішній Кіровоградщині цей тип одягу звався шарафаном.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних матеріалів в Україні (за винятком пів¬нічних районів) практично вийшли з ужитку. Заміна домотканого поясного одягу спідницею з фабричних матеріа¬лів швидше відбувалася в районах з розвинутим відхідництвом — Централь¬ній Київщині, Полтавщині. Місцевий традиційний одяг поступово перетворю¬вався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням. Водночас спідниці з фабричної тканини відразу ж стали використовуватися мо¬лоддю та заможними селянками як святкові. Спідниці з покупних тканин (каше¬міру, кольорового сатину, смугастого або квітчастого ситцю тощо) шилися з шести-семи полотнищ, закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість полотнищ, як і завжди, свідчила про добробут хазяйки. Заможніші шили спідниці з більш доро¬гих — щільних шовкових або вовня¬них — тканин, а кількість полотнищ іно¬ді сягала дванадцяти.

З появою фабричних матеріалів змі¬нилися й фартухи-запаски. їх почали шити з перкалю, ситцю, вовни тощо — різного кольору, іноді з однієї тканини зі спідницею; у верхній частині з'явилися дрібні збори. Святкові фартухи прикра¬шалися вишивкою. Заможні жінки до кожної спідниці мали окремий фартух.

Отож жіночий поясний одяг у роз¬глядуваний період зазнав істотних змін. Насамперед це конструктивні переходи від елементарних незшитих форм через частково, а пізніше і повністю зшиті, до кроєних форм.Як відомо з попереднього, українці вдягали на сорочку нагрудне вбрання, що прикривало верхню частину фігури й виразно впливало на загальний силует. Нагадаємо, що виникнення і розвиток нагрудного одягу тісно пов'язані з кліма¬тичними умовами та характером госпо¬дарської діяльності народу. Звідси й два основних типи такого одягу — безрукав¬ний та з рукавами.

Безрукавки представлені в Україні багатьма типами, що відрізняються кро¬єм, матеріалом, художнім оформленням.

Розвиток старовинних прямоспинних форм безрукавок із саморобного сукна (північ Чернігівщини та Київщини) від¬бувався шляхом ускладнення крою за рахунок вшивання додаткових клинів (вусів), які розширювали виріб донизу.

Називалися такі безрукавки переважно катанками, проте у Кролевецькому пові¬ті відомий аналогічний одяг під назвою керсетка. Це підтверджує припущення, що керсетці, яка набула поширення у другій половині XIX ст., передувала саме прямоспинна безрукавка.

Подібні форми збереглися до наших днів у хутряних та сукняних безрукав¬ках західних областей України. Най¬давніші — прямоспинні глухі зі швом або розпашні з застібкою на боці — овчинні безрукавки характерні для гір¬ських районів. Локальної своєрідності довгим розпашним безрукавкам надає їхнє оздоблення, що виконується з вели¬кою майстерністю. В коротких суконних безрукавках передгір'їв Карпат поряд із прямоспинними побутували приталені та відрізні по талії форми.