Компоненти Українського костюма ХІХ – початку ХХ ст. Поясний та нагрудний одяг
Як відо¬мо, поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали безпосе¬редньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту конструкції її нижньої частини. Водночас тісний зв'я¬зок натільного та поясного одягу вима¬гав суворої відповідності їхніх форм і художнього вирішення.
Чоловічий поясний одяг — це штани різноманітної форми та крою. Про їхнє давнє походження та більш пізнє поши¬рення на території України вже йшлося у попередніх розділах. Додамо до цього той факт, що ще в середині XIX ст. но¬сіння штанів вважалося ознакою зріло¬сті: їх одягали парубки лише після 15 років.
Назви чоловічого поясного одягу українців відбивають його походження. Найдавнішими загальнослов'янськими назвами є гачі (гащі), холошні, нога¬виці. За часів Київської Русі такий одяг складався з двох окремих частин: ниж¬ньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вузькі штани з такими назвами побутували переважно у Закарпатті та інших західних областях.
Народам, котрі заселяли степову час¬тину Східної Європи, здавна відомі й широкі штани — шаровари. Цей термін персидського походження. Старовинні широкі шаровари були близькі за фор¬мою до турецьких. У другій половині XIX ст. в Україні вже не траплялися шаровари, які, за образним висловом Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели». Однак широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.
Шили штани з грубого саморобного полотна — дев'ятки чи десятки (причо¬му ширина полотна зумовлювала й шири¬ну штанів) білого кольору, іноді з вибій-частим малюнком у вигляді вузьких по¬здовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше населення викори¬стовувало покупні тканини — синю ки¬тайку, сірий черкасин, казинет тощо.
Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та спосо¬бом утримання на талії — за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо.
За способом поєднання холошів можна виділити: штани з ромбоподібним дном (холоші з'єднуються за допомогою вшитої між ними квадратної вставки, складеної по діагоналі); штани з прямо¬кутним дном (холоші зшиваються за до¬помогою великої прямокутної вставки, складеної навпіл); штани з неглибоким трикутним дном (холоші зшиваються за допомогою невеличких трикутних кли¬нів, що вставлені позаду); штани з не¬глибоким безклинним дном.
У XIX ст. на території Наддніпрян¬щини спостерігається перехід від широ¬ких шароварів до вужчих штанів. Старо¬винні шаровари мали короткі холоші та великі прямокутні вставки. Лівобережні (полтавські) штани вирізнялися тим, що їхні холоші з'єднувалися дещо під кутом за рахунок квадратної вставки, складе¬ної по діагоналі, яка таким чином утво¬рювала два клини. Такий тип був поши¬рений і на Поділлі.
Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протя¬гали шнурок або ремінь, або ж закінчу¬ватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою — гапликом. Причому перший тип (штани до очкура) раніший за дру¬гий (штани до тиска).
Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.
В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст. існувало кілька способів утворення пояс¬ного (стегнового) одягу. Згідно з ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Робили цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.
Сорочка та один чи кілька шматків тканини, що охоплювали нижню части¬ну фігури,— архаїчний, спільний для східнослов'янських народів комплекс жіночого одягу. Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг — за¬паска, яка побутувала майже на всій території України, маючи при цьому ло¬кальні варіанти оформлення. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски являли собою два шматки досить товсто¬го неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього ко¬льорів (двоплатова запаска).Спочатку на талії пов'язували задню частину, шир¬шу і довшу, чорного кольору (позадницю, сіряк, плахту), потім спереду закріп¬лювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску — попередницю. Такі запаски збереглися наприкінці XIX ст. в основному як робочий одяг жінок похилого віку. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски, їхня передня частина пишно прикраша¬лася знизу тканим орнаментом або ви¬шивкою. Для таких запасок купували дорогі привізні або міського виробни¬цтва тканини. На Правобережжі частіше використовували однотонні вовняні або шовкові тканини різних кольорів. На Лівобережжі та Київщині заможне насе¬лення вживало для святкових запасок парчу. Нарядні запаски носили зі святко¬вою плахтою або дорогою спідницею. Укріплені на талії зав'язками, запаски додатково підперізувались однотонним або орнаментованим вузьким поясом, кінці якого звисали по боках або ззаду. Сорочка одягалася так, щоб було видно її вишитий поділ.