Компоненти Українського костюма ХІХ – початку ХХ ст. Поясний та нагрудний одяг
Двоплатові запаски інших районів України відрізнялися між собою худож¬нім вирішенням. Найбільш близькими до розглянутих були запаски Поділля, прикрашені тканим малюнком, пізні¬ше — вишивкою, причому орнамент рівномірно заповнював усю запаску. Запаски західних областей України були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами з додаванням металевої нитки.
На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшити¬ми формами поясного одягу. На півночі Київщини, наприклад, їх робили з білого саморобного полотна, прикрашаючи тка¬ним візерунком або вишивкою червоного кольору. Пізніше фартухи, які за тради¬цією продовжували називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних матеріалів, а їх самих стали шити з різно¬манітних за якістю, кольором та малюн¬ком фабричних тканин, прикрашати оборками, нашивками, вишиванням, ме¬реживом, аплікацією.
На Середній Наддніпрянщині, пере¬важно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг — дерга, зроблений із цілого попе¬речно розташованого полотнища (не-зшитий тип) або з кількох поздовжніх частково зшитих шматків сукна (част¬ково зшитий тип). На Полтавщині дергу шили з товстого чорного саморобного сукна, яке було 60—70 см завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три шматки і зшивали уздовж. Цим полотнищем жінки обгорталися поверх сорочки, закріплюючи його на талії поя¬сом. До цього типу поясного одягу фар¬тух не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально розта¬шованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З дергою такого типу носили фартух-запаску.
Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одя¬гу є плахта. На її генетичний зв'язок з одноплатовою запаскою вказує той факт, що у деяких місцевостях, як уже зазначалося, задня запаска також нази¬валася плахтою. Це дуже давній вид одягу: зображення жіночих фігур, обгор¬нутих шматком тканини з клітчастим малюнком, зберегли малоазійські па¬м'ятки VII—VI ст. до н. є.
Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддні¬прянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу,— близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барви¬ста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Все це робило її більш нарядною, ніж інші види поясного одягу. Будучи попервах лише локальним типом убран¬ня, плахта з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід'ємних компонентів національного жіночого костюма.
Виконувалася плахта з двох полот¬нищ (гривок) півтора-два метри зав¬довжки, які зшивалися приблизно на¬половину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита час¬тина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поя¬сом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходи¬лися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту — на зворот¬ному. Якщо з незшитим поясним одя¬гом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов'яз¬ковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приді¬лялася особлива увага. На свята у за¬можних сім'ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов'язували важку ві¬зерунчасту вовняну запаску.
Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.Крій української плахти без крил на¬гадує болгарський однопрестілковий по¬ясний одяг (хоча останній по-іншому орнаментувався), а також смугасті біло¬руські та південноросійські поньови, по¬ширені й в Україні. Ще раз нагадаємо, що «поньова» і «плахта є спільними для східних слов'ян термінами, які означали плат, полотнище тканини.
Давність назв, схожість крою дозволяють вважа¬ти цей вид однією зі споконвічних форм одягу слов'ян, хоча у кожного народу він розвивався своєрідним шляхом.
Незшитий та частково зшитий пояс¬ний одяг активніше побутував і довше зберігався у центральних землеробських районах (Київщина, Полтавщина). У північних лісових районах, що межу¬ють із Білоруссю, відомі зшиті форми — спідниці із домашніх тканин, котрі явля¬ють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше — фабричних тканин. Цей одяг більш піз¬нього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило не¬зшитий одяг.
Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв'язок із розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впопе¬рек білого або вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від при¬значення спідниці, місцевих традицій, заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.