Стратегічні напрями державної культурної політики
Вступ. Проблеми, яким присвячена ця конференція, є дуже актуальними і відображають сучасні світові тенденції розвитку культури. Це обумовлює необхідність їх розгляду в широкому соціокультурному контексті. По-перше, ми маємо загально цивілізаційні тенденції розвитку культури. По-друге, нам треба вирішувати питання розвитку національної культури. І, по-третє, оскільки йдеться про педагогічні й рекреаційні технології, необхідно акцентувати увагу на культурно-педагогічних проблемах.
Цим обумовлена мета і структура даної статті. Спочатку буде зроблено акцент на задачах і шляхах розвитку національної культури в Україні, і на основі цього — перспективах розвитку вищої освіти.
1. Культура створює націю. Вона є вихідним елементом існування нації, її самобутності, якщо хочете, елементом національної безпеки. Тому культура потребує найпильнішої уваги з боку держави. Зміни в культурному житті мають бути кардинальними, упереджаючими, з довгостроковим ефектом. Я б сказав так: треба перейти від ідеології національно-оберігаючого характеру до ідеології національно-наступаючого характеру. Вважаю, що зараз необхідна інноваційна модель розвитку культури, комплексна програма національної культурної політики — програма конкретних дій з конкретними термінами і персональною відповідальністю.
2. Така програма базується на впровадженні національної ідеї в усі ланки суспільного життя: економіку, політику, освіту. Я переконаний, що не може бути позанаціональної економіки, позанаціонального менеджменту, позанаціональної освіти, позанаціональної культури. Є національна економіка, культура, освіта, політика, менеджмент. Будь-які економічні моделі, соціально-культурні, освітні проекти можуть розроблятися виключно на основі ментальності нації і регіональної специфіки. Ми повинні виховувати національну інтелектуальну еліту, яка буде спроможна утвердити Україну у світовому економічному, політичному, культурному просторі як сильну, незалежну, економічно процвітаючу державу.
3. Сучасні наукові дослідження показують, що всі процеси у суспільстві, в тому числі економічні, мають культурну мотивацію і є складовими «культурної екології». Існують американська, японська, французька, турецька і інші економічні моделі. Можна навести багато прикладів, коли ми запозичали певні «економічні зразки» на Заході, а у нас вони не тільки не приживалися, а й давали зворотній ефект. Це є культурна проблема, і в цьому плані ми кажемо про ментальність і національну економіку. Культура є активною формою всіх відносин людей і соціальних груп у суспільстві, «мотором» змін в суспільному житті.
4. Необхідні радикальні структурні зміни в національній культурі, в культурному житті нації. Конче необхідно створити такі економічні, соціальні, правові механізми підтримки культури, які можуть працювати в «автоматичному» режимі. Ми повинні закласти довготривалий ринково-демократичний ефект в функціонуванні і розвитку національної культури, зробити культуру незалежною від суб’єктивного фактору — від бажань якогось чиновника, зміни міністрів чи віце-прем’єрів… Законотворення повинно грунтуватися на об’єктивному науковому аналізі і моделюванні соціально-культурних процесів.
5. Фінансування повинно бути обгрунтованим, під конкретні культурні програми, з прорахованим економічним ефектом. Гучні мистецькі акції, які виснажують бюджет і не сприяють позитивним змінам в житті суспільства — це не є культурною політикою, і я проти такої культурної політики. В центрі уваги держави повинні бути культурні і освітні програми для дітей та молоді, програми культурного будівництва на селі, інформатизації культури, підтримки обдарованої молоді в галузі мистецтва, науково-технічної творчості, програми розвитку внутрішнього туризму, будівництва екологічно чистих зон відпочинку, рекреації, парків. Такі програми повинні бути позбавлені декларативності, бути конкретними і мати науково обгрунтований культурний ефект — тільки у цьому випадку вони можуть фінансуватись. Результати мають бути прозорими, з обгрунтуванням кожної затраченої копійки.
6. Головним інвестором, безумовно, повинна бути держава, хоча велике значення надається іншим джерелам фінансування. Державна політика європейських країн полягає у тому, що державне фінансування культури збільшується, а наказове регулювання культури з боку держави зменшується. Україна відстає від європейських країн світу за часткою бюджетних асигнувань на культуру. Наприклад, у Швеції на культуру виділяються 4,8% бюджету, Данії — 4%, Франції — 3,3%, Латвії — 1,3%, Албанії — 0,8%, Україні — 0,3%. Крім того, якщо у країнах, що розвиваються, частка бюджетних витрат на культуру має тенденцію до збільшення відповідно до росту ВВП, то в Україні фінансування культури здійснюється за залишковим принципом.7. Державне регулювання полягає у розробці загальнополітичної лінії культурної політики, правової, економічної підтримки культури, координації дій, контролі і аналізі отриманих результатів, витрачених коштів. Наприклад, в ряді європейських країн для кожного телеканалу існують обов’язкові для виконання нормативи обов’язкового обсягу ефірного часу, присвяченого культурі. Коли французький телеканал TF-1 за весь 1995 рік «недобрав» всього 65 годин цього часу, він був оштрафований Вищою радою телерадіомовлення Франції на 10 млн. долларів. Держава повинна відстоювати свої позиції в культурі. Державна культурна політика передбачає врахування самого широкого спектру факторів — соціальних, економічних, політичних, правових відносно тих завдань, які повинні бути вирішені в галузі культури.