Культура західноєвропейського Середньовіччя

Вся історія середньовічної культури — це історія боротьби церкви і держави, їх злиття, уподібнення церкви (папства) державі і реалізації його божественних цілей. Піднесення державності було необхідне не тільки світській владі, але і церкві як доказ реальності сили християнства для будівництва Граду Божого на Землі. Головним знаряддям піднесення церкви стало рицарство, що дозволяє виділити рицарську культуру як окреме явище середньовічного життя. Яскравим проявом цих домагань церкви стали Хрестові походи — спроба мечем об'єднати і розширити християнський світ під владою папства, що ґрунтувалася на роздробленості феодальної Європи, коли саме церква об'єднала християнський світ, була опорою в боротьбі з мусульманським Сходом.

Ідеї європейської імперії і папства виростають з одного кореня — з ідеї релігійно-суспільної єдності всього світу. Але реалізація ідеї двох Градів зустрічає нерозв'язні труднощі: релігійне змушене сприймати в себе мирське, відкидаючи його принципово, а мирське перетворюється в релігійне, протиставляючи його собі як ідеал. Спасіння «в світові» стає все менш реальним, і релігійна думка від спроби втілити Град Божий на Землі все більш звертається до ідей Христа про спасіння на небі. Ці настрої посилюються зі становленням національної церкви, що заперечує практику вселенського папства.

Із зміцненням національних держав панування релігійного розуміння життя все більше починає змінюватися мирським. На зміну віковим спробам створити релігійну єдність світу в його перетворенні приходять століття пошуків єдності мирського, щоб через нього вже усвідомити перетворювану, втілювану в ньому високу релігійну єдність, і, тим самим, все-таки наблизитися до брам Граду Божого. Трагічна велич середньовічної духовної культури полягає в нездійсненному прагненні до всеосяжного синтезу Бога і людини, що не виходить ні на Землі, ні на Небі. З XIV ст. починається переможний шлях мирського, насамперед — міського життя, в якому зріють торгово-промислові відносини, що розкладають прагнення до релігійно-синтетичного освоєння всього світу, що народжують настрої самостійності, окремості, індивідуалізму, приземленості життя людини.

Це гостро ставить проблему відношення знання і віри, що активно обговорюється богословами і філософами. Саме філософія стала засобом, що дуже своєрідно «обмежував» християнську релігію зсередини. Дійсні взаємини між філософією і релігією, а також уявлення про них в духовної еліти суспільства дуже серйозно визначали життя середньовічної культури в цілому.

Принципові рішення цієї проблеми були вироблені ще в перші століття християнства апологетами і отцями церкви. На латинському Заході дуже рельєфно виступають дві взаємовиключні точки зору. Один з найбільших західних апологетів Квінт Тертулліан ще наприкінці II ст. наполегливо і безкомпромісно проводив думку, що віра виключає розум і не має потреби в ньому: віра в Христа і людське розуміння несумісні. Тому, щоб прийти до Бога і прийняти християнське віровчення, не потрібна ніяка філософська вченість — досить однієї простодушності.Більш збалансовану точку зору виробив Аврелій Августин (354-430), висунувши і всебічно обґрунтувавши думку, що віра і розум — це лише два різних види діяльності одного роду мислення. Тому вони не виключають, а доповнюють один одного. Розум є мислення з розумінням, а віра — мислення зі схваленням (або «згодне розуміння»). Звідси висновок, що віра дає розумові істини, які він повинен потім прояснити. А в прояснені істини людина міцніше вірить. Правда, релігійні істини людина не може в принципі прояснити до кінця. Однак вона повинна любити божественну мудрість і прагнути зрозуміти її. Тому в земному існуванні відносної мудрості людині доступна тільки любов (прагнення) до неї — філософія.

Це ототожнення Августином знання божественних істин при земному існуванні людини з філософією послужило підставою для розвитку могутньої течії середньовічної філософії — схоластики. Його представники (Северин Боецій, Еріугена, Альберт Великий, Пьєр Абеляр, Давід Дінанський, Роджер Бекон, Фома Аквінський) відстоювали думку, що розум необхідний або бажаний для віри, а філософія або тотожна релігії (Еріугена), або необхідна для неї (Боецій, Абеляр), або досить корисна (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Однак, коли в IX ст. мислитель Еріугена став всебічно обгрунтовувати ідею про тотожність істинної філософії і істинної релігії, на неї незабаром з'явилася реакція — ідея незалежності віри від розуму, її абсолютної переваги, і на цій підставі — непотрібності філософії для релігії. Активним проповідником цієї концепції в XI ст. став Бернар Клервоський. Офіційні церковні кола більше схилялися до позиції Бернара. Вибухнула тривала суперечка між однією і іншою сторонами, що нерідко закінчувалася для схоластів особистою трагедією (Абеляр жорстоко переслідувався, Давід Дінанський і Сігер Брабантський були вбиті).

Серйозна спроба примирити віру з розумом через онтологічний доказ буття Бога був зроблений в XI ст. єпископом Ансельмом Кентерберійським. Трохи пізніше підняти роль розуму в обгрунтуванні релігійних догм («розумію, щоб вірити») прагнув Пьєр Абеляр. Нарешті, в XIII ст. Фома Аквінський погоджується, що можливе часткове обгрунтування віри за допомогою розуму, і по-суті відновлює арабську теорію двоїстості істини.