Культура західноєвропейського Середньовіччя
Самим головним догматом християнства є віра в єдиного всемогутнього і всеблагого Бога. Причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди — діти Божі. Наступна кардинальна ідея — боговтілення, боголюдяність. Її суть в тому, що Бог-Отець в своїй нескінченній любові до людей прийняв людський вигляд, жив за законами матеріального світу, страждав і вмер як людина, будучи невинним. Цією жертвою він спокутував гріхи людей і врятував їх для життя вічного. Бог, що втілився, є Син Божий, Спаситель (Христос). І тому прийти до Бога-Отця можна тільки через віру в Христа. Нарешті, ще одна дуже важлива ідея християнства — це віра в царство Боже (Небесне).
Царство Небесне — це божественний світ, куди в остаточному підсумку повинні прийти люди, щоб з'єднатися з Богом для вічного благого життя. Але вже на землі кожна людина може прийняти його в свою душу подвигом віри і любові («Царство Божие всередині вас»). Якщо приймати значення цих ідей для культури як способу культивування (вирощування і поширення) цінностей, то очевидно, що християнство вважає земне, видиме, природне існування недосконалим і підлягаючим подоланню. Але це не значить, що воно відкидає всякі земні цінності. Навпаки, вищою земною цінністю воно утверджує душу людини. Вона вища всяких земних благ і важливіша світу в цілому («що користі, якщо ти придбаєш весь світ, а душу втратиш»).
Зрозуміло, що кожна душа заслуговує любові сама по собі, а не в зв'язку з тими або іншими достоїнствами людини (талант, краса, щедрість тощо). По-друге, в такий спосіб утверджується як цінність любов людини до людини. По-третє, якщо душа важливіша всіх земних благ і світу в цілому, і якщо любити іншу людину слід не за щось, а по-братерському, значить ще одною цінністю, впровадженою християнством для культивування, є свобода.
Свобода, як вище надбання людини, просвічує через всі ідеї християнства. Але інтенсивніше всього вона, можливо, виражена в подвигу віри. Віра в Христа, в його пришестя, воскресіння, в те, що він врятував людей і весь світ, настільки не відповідає повсякденному життю, не годиться з безглуздими стражданнями, загибеллю величезного числа людей, хворобами, війнами, незначністю, низькістю тощо, що прийняття її виглядає божевіллям.
Другою рисою є традиціоналізм, ретроспективність. Чим давніше — тим достовірніше — от кредо зв'язку нового і старого в духовному житті. Новаторство вважали проявом гордині, відступ від архетипу розглядався як віддалення від істини. Звідси анонімність творів, обмеження волі творчості рамками теологічно нормованого світогляду, канонічність.
Третя риса — символізм, коли текст (Біблія) дає привід для міркувань, тлумачень. Вся інтелектуальна культура Середньовіччя екзегетична і поділяється на такі етапи: а) семантичний аналіз текстів Біблії, отців церкви; б) концептуальний аналіз (значеннєвий); в) спекулятивний, коли автор одержує можливість висловлювати власні думки, маскуючи їх авторитетними судженнями.
Четверта: риса — дидактизм. Діячі середньовічної культури — насамперед проповідники, викладачі богослов'я. Головне в їх діяльності — не просто усвідомити собі велич божественного задуму, але передати це іншим людям. Звідси особлива увага приділяється формам інтелектуальної діяльності — дискусіям, мистецтву аргументації, зв'язкам вчителів і учнів.
Для середньовічної духовної культури характерна також універсальність, енциклопедичність знання, коли головним достоїнством мислителя є ерудиція. Звідси — створення компіляцій, «сум» (яскравий приклад — «Сума теології» Фоми Аквінського).Шостою рисою, є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури. Необхідно відзначити роль сповіді в духовному житті людини, очищення, щирості для її душевного порятунку (напр. «Сповідь» Августина).
Нарешті, слід зазначити історизм духовного життя Середньовіччя, обумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності, викликаною унікальністю факту явлення Христа як початку історії. На відміну від античної циклічності часу, Середньовіччя перейняте чеканням Страшного суду, прагненням до кінцевої мети, долі людини, світу в цілому (есхатологізм).
Релігійність як домінанта духовного життя Середньовіччя обумовлює роль церкви як найважливішого інституту культури. Церква виступає і як світська сила, в особі папства, що прагне до панування над християнським світом. Задача церкви була досить складна: зберігати культуру церква могла лише «обмирщаючись», а розвивати культуру можна було тільки шляхом поглиблення її релігійності. Тобто церква повинна була, розвиваючи своє «небесне» життя у вищих формах релігійності, спуститися в світ і, перетворюючи його в Град Божий, жити «земним» життям. Ця суперечливість була висловлена Августином в його роботі «Про Град Божий» (413), де він показав історію людства як споконвічну боротьбу двох спільнот — Граду Земного (спільності, заснованої на мирській державності, на любові до себе, доведеної до презирства до Бога) і Граду Божого (духовної спільності, побудованої на любові до Бога і доведеної до презирства до себе).