Культура західноєвропейського Середньовіччя
Наступний етап — виконання людиною своїх соціальних ролей. Власне кажучи, у Зрілому Середньовіччі людина виступала не стільки як особистість, скільки як її соціальна роль (купець, рицар, ремісник), коли життя людини є виконання своєї соціальної ролі, що втілюється в професії. Людина ототожнювалася зі своєю професією, а не займалася тією або іншою професійною діяльністю. Канонічний тип особистості почав відчувати соціальну напругу під тиском розвитку форм спілкування людей у процесі становлення буржуазних відносин. Відчуваючи свою зростаючу самостійність в економічній сфері, особистість усе більш стала усвідомлювати свою протиставленість колективу. Це висувало нові вимоги і до духовного світу людини.
Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як нова світоглядна опора свідомості, вираження претензії на святе, чисте життя, що виникає в людини, стомленої плотським активізмом пізньої римської Античності. Язичеські релігії були не готові до цьому, але і великі маси людей теж не були здатні стати аскетами маніхейского типу. Християнство з'явилося свого роду «золотою серединою», компромісом духу і плоті, тому що, при усій своїй духовності, Христос воскреє як тілесна істота, що має плоть і кров, яку можна помацати (Фома Невіруючий). Крім того, один Бог краще зрозумілий людині, що має одного феодального хазяїна — сеньйора.
Чи завжди мало християнство в Середні віки абсолютно пануюче становище або йому протистояло, виступало альтернативою яке-небудь інше явище? У період раннього середньовіччя, аж до X ст., навіть у таких офіційно християнських країнах, як Англія, Франція, Італія, Іспанія, поряд із християнством зберігали великий вплив язичеські вірування варварів, в різних соціальних прошарків була своя особлива релігійність. Так, для знаті більш характерне формальне сповідання християнства і менш виражене збереження язичества. Для простолюду — навпаки. У цей період були досить поширені випадки, коли навіть церковне начальство, саме варваризоване або не здатне боротись з дикістю магнатів і народу, йшло на поступки в релігійній сфері і духовній практиці. І все-таки, незважаючи на це «двовірство», християнство вже в даний період явно переважало над язичеством, і до початку II тис. на більшій частині території Західної Європи воно стало єдиною релігією. Це підтверджується і тим, що повсюдно почалося будівництво церков, вони з'явилися при всіх хоч трохи значних приходах, і за своїми розмірами церковні будівлі нерідко перевищували потреби парафіян.
Даний факт свідчить не тільки про економічний підйом, але і про підвищення релігійного ентузіазму людей. Так, починаючи з X ст. і до епохи Просвітництва (кінець XVII - XVIII ст.) християнство стає релігією, що входила в життя кожного європейця з моменту його народження, супроводжувала його протягом усього його земного існування і вводила в загробний світ. Проте європейські філософи і вчені давно говорили про істотні різниці способу мислення, нравів і поведінки християн-панів і християн-простолюдинів. На початку XX ст. в результаті цього виникла теорія двох культур: аристократичної і народної. Тепер помітного впливу набула точка зору, що в єдиній середньовічній християнській культурі існують два полюси: вчена культура духовної і інтелектуальної еліти (освіченої меншості) і культурні традиції простолюду (мовчазної більшості), конденсовані в фольклорній творчості.
В зв'язку з вивченням ролі християнства в середньовічній культурі варто звернути особливу увагу на так звану «культуру мовчазної більшості». Хоча прості люди не знали, не бажали мати іншої релігії і здебільшого з ентузіазмом приймали християнство, вони в світосприйманні, самовідчутті, думках, образах, почуттях, нарешті, в поведінці до невпізнанності перетворювали християнське віровчення. Досить вказати на народні марновірства, на популярність ворожіння, чаклунства, які з часів Середньовіччя і дотепер використовують в християнській релігії: молитва-заклинання, хрест-амулет, чудотворні ікони тощо.Отже, наявність фольклорної культури являє собою досить явну світоглядну опозицію ортодоксальному християнству. Його світоглядною віссю стає віросповідний християнський зв'язок одновірців, їх духовно-моральних шукань. Християнство всі ідеали, що надихали Античність — радість земного буття, почуттєве, любовне сприйняття реального світу, уявлення про людину в всій її моці і славі, усвідомлення її увінчанням природи, — замінило прагненням до загробного існування, зневаженням людини, зведенням її до гріховної істоти, осудженням всіх тілесних радостей, жахом перед нерозгаданими силами природи. Перехід від античного атлета, що живе земними радостями, в гармонії з світом, до аскета, спрямованого до духовної єдності з Богом, являє собою новий рівень духовної самосвідомості людини. В християнстві зразком виступає людина смиренна, духовна, страждаюча, прагнуча спокути гріхів, спасіння з Божою допомогою.
В умовах панування есхатологізму і психології месіанства сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна представити єдністю Віри, Надії і Любові. В цій тріаді Віра виступає як особливий стан духу, коли до Бога веде свята простота. Надія уособлює ідею порятунку від гріха за допомогою Бога через загробне воздаяння, шлях до якого — смиренність, слідування зразкам освяченої церквою поведінки. Любов розуміється як любов до Бога, як зв'язок, устремління до нього людини.