Культура Західної Європи XVII ст
При удаваній своїй простоті теорія природного права вимагала, однак, радикального перегляду сформованих, традиційних філософських і релігійних уявлень про сутність і природу людини. Вона примушувала відмовитися від християнського дуалізму тіла і душі, від апеляції до трансцендентних регулятивів поведінки людини, вимагала визнати людину «частиною природи» (Спіноза). Укупі з формулою Ф. Бекона: «знання — сила» антропологічний раціоналізм концепції природного права був величезним кроком європейської культури по шляху утвердження громадянського суспільства, правової держави, що робить XVII ст. багато в чому близьким і співзвучним нашому часу.
З іншого боку, очевидний не тільки прагматизм, але і цинізм ідеології, що не визнає ніяких аргументів в політиці і праві, крім аргументу сили. Філософська і політична думка відображала, концептуалізувала реальну оголеність соціальних відносин. Зворотним боком їх прогресуючої раціоналізації (посилення базисних структур за рахунок звільнення від побічних, маскуючих факторів) з'явилося помітне «сплощення» культури, втрата об'ємності, поліморфності, багатоцвіття феноменів культурного життя, що було так характерно для епохи Ренесансу.
Поляризація класів вела до поляризації в культурі. Дворянська етика, віддаляючись від моральних джерел народного життя, вироджувалася в етикет — складну, розроблену до деталей систему умовних, формальних правил і манер поведінки, призначених, однак, лише для спілкування з особами свого, аристократичного кола. Мистецтво етикету було не менш, а більш важливою відмітною ознакою аристократа, ніж будь-які юридичні документи, що засвідчують його станову приналежність. Манірності дворян, розумовому практицизмові «міщан у дворянстві» протистоять культура і мораль народу. Людина з народу, що персоніфікує свою перехідну епоху від Ренесансу до Нового часу, — це Санчо Панса, знаменитий герой Сервантеса. Санчо не навчений манерам, не стриманий на язик, не делікатний у виразах. Його культура — в доброті і цнотливості, в самоповазі і почутті власного достоїнства, у відразі до жадібності і раболіпства перед владою. Санчо — реаліст: в нього немає причин ні прилаштовуватися під свій час, ні відвертатися від нього. Він вічний, як вічна земля і праця на ній. Божевілля ж Дон Кіхота в тому, що дрібнопомісний дворянин з Ламанчі «поплутав» час, думкою перенести себе на 300-500 років назад, в іншу епоху, в іншу культуру, до інших людей, тому що не хотів вступати в раціоналістичне XVII ст. — у світ бездушного, розважливого практицизму.Однак хитрість історичного розуму в тому і полягає, що до великих результатів вели не найкращі цілі і не самі гідні засоби. Всупереч романтикам і моралістам, велика цивілізуюча сила того часу, — сила капіталу — не була ні доброю, ні прекрасною, ні піднесеною. Зламувався побут, віковий уклад життя. Відрив десятків і сотень тисяч людей від патріархального вогнища — сама по собі важлива умова для подальшої емансипації особистості — відбувався в угоду і приносився в жертву новому дивовижному молохові: мануфактурі і фабриці. І це ще не все. Європейська цивілізація виривалася вперед за рахунок відвертого грабежу інших народів світу, в тому числі і народів з найдавнішою культурою (Індія, Китай, Мексика). Зарозумілість європейців, що забули, що і своїм культурним розвитком вони багато в чому зобов'язані своїм сусідам (наприклад, арабам), обмежувала насамперед саму європейську освіченість. Відкриваючи материки і архіпелаги географічно, освоюючи нові території економічно, Європа не відкривала і не освоювала їх ще для себе духовно — і це теж риса віку.
Характерне для XVII ст. різке загострення філософської, політичної, ідеологічної боротьби одержало відображення у формуванні і протиборстві двох панівних художніх систем — класицизму і барокко, що виникають як наслідок усвідомлення кризи ренесансних ідеалів. По-суті, барокко і класицизм повинні розглядатися як широкі культурні рухи, що приходять на зміну Ренесансу як своєрідна реакція на гуманізм та ідейно-художню революцію, ним здійснену.
Барокко особливо яскраво розцвіло в XVII ст. у культурі тих країн, де феодальні кола взяли верх над буржуазією: в Італії, Іспанії, Німеччині. У Барокко відобразилось також прагнення придворної знаті, згуртованої навколо абсолютних монархів оточити себе блиском і славою, оспівати свою велич й могутність. Дуже значним був вклад у розвиток барокко ордену єзуїтів, діячів Контрреформації з одного боку й представників протестантських церков з іншого. Етапи розквіту барокко, як правило, співпадають з історичними періодами активізації церковних сил й наростання релігійних настроїв (релігійні війни у Франції, криза гуманізму, обумовлена загостренням соціальних суперечностей в Іспанії й Англії першої чверті ХVII ст., розповсюдження містичних тенденцій в Німеччині під час Тридцятирічної війни), або ж з піднесенням дворянства (посилення опозиції абсолютизму у Франції на початку і в середині століття, реставрація Стюартів в Англії; всевладдя феодальних кіл у Німеччині після Тридцятирічної війни).
В барокко на зміну ренесансній ідеї розвитку суспільства як поступального руху до гармонії людини і природи, людини і держави приходить песимістичне відчуття дисгармонійності довколишньої дійсності, незбагненного хаосу життя. Ренесансно-гуманістичне переконання у всесиллі людини змінюється ідеєю нездатності людини побороти зло, яке панує у світі, калічить і спотворює людську особистість. Світ постає очам художників барокко позбавленим тієї стабільності і гармонії, які намагались виявити навколо себе діячі Ренесансу; згідно уявлень митців барокко світ перебуває у стані постійних змін, закономірності яких у силу їх хаотичності вловити неможливо.