Культура Західної Європи XVII ст

Новоєвропейська культура виникає на основі нового, буржуазного, способу виробництва, що зазнав на собі могутній і різноманітний вплив її утворень і факторів. Для Західної Європи XVII ст. — це час становлення капіталізму, передумовою чого були великі географічні відкриття XV—XVI ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу, планети в цілому. Далеко в минуле пішов античний спосіб життя, заснований на полісній соціальній і політичній структурі, споглядальному відношенні до світу (і відповідному йому світовідчуванні). Ламалась, переборювалась середньовічна натуральна система господарства, жорстка станова ієрархія. Становлення капіталізму і буржуазної культури було разом з тим становленням всесвітньої історії. Небачено розширювалися світ і кругозір людини. Новоєвропейська культура — це буржуазно-капіталістична культура, заснована на приватній власності. На першому плані тут виступає індивідуум, суб'єкт і його влада, його самопочуття, його породження всього об'єктивного. Суб'єкт стоїть над об'єктом, людина оголошена царем природи.

Найважливішу роль в появі, утвердженні нових ідей і почуттів, що змінили в цілому есхатологічне і аскетичне світовідчування Середньовіччя в цілому оптимістичним і антопоцентричним настроєм духу, зіграли масові народні рухи епохи Пізнього феодалізму і Реформації (XV — перша половина XVI ст.), які можна розглядати як пролог буржуазних революцій XVII—XVIII ст. Складалися нації, разом з ними — національні відносини, держави і культури. Буржуазний спосіб виробництва, винахід мануфактури, а потім і промисловості, подолання патріархальних і феодальних форм господарювання означали колосальний крок людства в розвитку його сутнісних, творчих сил, в збільшенні його влади над зовнішнім світом. З розвитком приватного володіння докорінно перетворювалися первісні, примітивні форми зв'язку між людиною і природою, стаючи все більш міцними, але і більш складними і опосередкованими.

Ранньобуржуазна культура відрізняється від культури розвиненого капіталізму, тим більше від культури сучасного суспільства. XVII ст. не знало ще такої зневолюючої влади відчуження, таких глобальних наслідків однобічного, антигуманного розвитку техніки, що принесли з собою наступні сторіччя. Людство не пережило ще світових воєн, не встигло підійти до грані самознищення, не жахнулося ще плодам свого власного прогресу, результатам сліпої погоні за занадто земними благами і надбаннями. Світовідчування, світогляд епохи Декарта і Спінози, Ньютона і Лейбніца, Рембрандта і Рубенса, Мільтона і Мольєра — в цілому було оптимістичне, воно не відкидало, а приймало світ, було перейняте вірою в можливість його розумної перебудови і вдосконалювання. Жорстокості віку: війни і міжусобиці, голод і епідемії, насильство і кров — не змінювали домінуючої мажорної тональності часу, що несе з собою — і це гостро і глибоко відчувалося в усіх класах і прошарках суспільства — шквальний вітер грандіозних змін, найширших перетворень життя. Ця життєстверджуюча, гуманістична домінанта свідомості була успадкована XVII ст. від попереднього часу — від епохи Ренесансу, від великих ідеалів Відродження (XIV—XVI ст.). Пошук людської індивідуальності — лейтмотив ренесансної культури — продовжувався, але під впливом нових факторів набув тепер зовсім нових рис.

Найважливішим з них ставала наука, що стрімко входила в життя європейців як особливий соціальний інститут, природна і необхідна умова нормального функціонування і розвитку всієї системи суспільного виробництва. Держава приймала на себе все більшу частку турбот про цей вид діяльності. З затворника-одинака, яким був дослідник природи в часи доктора Фауста (XV ст.), натураліст XVII ст. ставав вже «легальною» фігурою в суспільстві, хоча його відносини з державою і церквою нерідко залишалися складними. Наукове знання піднімало на якісно інший рівень систему суспільної свідомості в цілому. Наука виступала як носій і виразник в духовному світі людини, в її культурі об'єктивного, загальнозначущого змісту, однаково обов'язкового для усіх — незалежно від класово-станових, національно-расових або яких-небудь інших різниць між людьми.

В історії освоєння світу людиною XVII ст. — така ж велика віха, як рубіж VII—VI ст. до н.е., коли в Східному Середземномор'ї відбувалося становлення еллінської культури. Наукова революція XVII ст. відрізнялася небувалою силою і стрімкістю. Досить примітно, що вона почалася в математиці і механіці, об'єднавши в собі два стовбури точного знання: аксіоматично-дедуктивне і дослідне (експериментальне). Експеримент, як знаряддя і метод пізнання, принципово відрізняє сучасну науку від античної і середньовічної форм теоретичного знання. Експериментатор ставив себе вже в зовсім інше відношення до навколишнього світу, ніж античний мудрець-філософ або середньовічний «чорнокнижник»: зі споглядальника і спостерігача явищ, що відбуваються, він ставав дослідником природи, примушуючи її підкорятися своїй волі, і саме так розкривати свої таємниці.Наукова революція XVII ст. і передуючі їй великі географічні відкриття XV—XVI ст. широко розсунули перед людиною обрії простору і часу. Для середньовічної людини світ був дуже вузький і тісний, він обмежувався безпосереднім місцем проживання (для феодальної знаті — межами васального володіння). Тільки хрестові походи XI—XIII ст. вивели європейців в інші, «нехристиянські» землі. Вузькості географічних уявлень відповідала обмеженість історичної свідомості: адже світ, згідно Біблії, нараховував лише кілька тисяч років.

Спочатку каравели Колумба і Магеллана, потім телескоп Галілея і мікроскоп Левенгука відкрили здивованому поглядові людини макро- і мікропростір, непорівнянні з її звичайним досвідом і уявленнями. Геологія і біологія (хоча в XVII ст. вони тільки зароджувалися і їх головні досягнення були ще в майбутньому), що накопичували все більше і більше матеріалу, цілком і остаточно руйнують біблійні границі часу. Але вже в середині і в другій половині XVII ст. простір і час став особливим і дуже важливим теоретичним об'єктом науки і філософії (Ньютон, Лейбніц, Кларк).