Прекрасне

Слід зазначити, що з часів античності проблема прекрасного зав¬жди була об'єктом теоретичної уваги, і кожний новий історичний період вносив щось своє у розуміння краси й прекрасного, у визначен¬ня тих понять, узагальнення яких дає змогу говорити про категорію прекрасного. Так, середньовіччя залишило нам трактат Аврелія Ав¬густина «Сповідь», на сторінках якого мислитель досліджує проб¬леми прекрасного, протиставляючи поняттю «прекрасне» поняття «відповідне». Розвиваючи цю ідею, середньовічний філософ вважає, що прекрасне самоцінне, а відповідне містить момент користі, доціль¬ності. «Прекрасне» і «відповідне» мають антиподні категорії: «пре¬красне» – «потворне»; «відповідне» – «недоладне».

Вводячи досить складну понятійно-категоріальну систему, Авгус¬тин надає особливого значення поняттю «єдність». Через дію єдності усі антиподні явища виконують відведену їм роль. Прекрасне – єди¬не, на думку Августина, оскільки єдине – буття, а вищу єдність сим¬волізує бог. Бог виступає і як носій істинно прекрасного.Надзвичайно цікавим у теоретичній спадщині Августина є по¬шук ним ідеальних символів – носіїв єдності. Він захоплюється символом кола як ідеальної геометричної фігури, оспівує красу ідеаль¬них чисел. Августин сповідує своєрідний культ числа, властивий піфа¬горійцям, і поєднує число з ритмом. З часів середньовіччя естетика приділяє значну увагу проблемі ритму, а в естетиці Августина, як вва¬жають дослідники, ритм – поняття більш широке, пов'язане з пізнан¬ням і переживанням естетичних пропорцій.

Проблему прекрасного розробляли майже всі видатні теоретики Відродження. Спираючись на надбання античної естетики, вони внес-

103

ли у цю проблему багато но¬вого.

Так, італійський вчений, архітектор, теоретик мистец¬тва ЛЕОН БАТТІСТА АЛЬБЕРТІ зробив учення про красу основою своєї ес¬тетичної теорії. Краса, на дум¬ку Альберті, – це щось знач¬но більше, ніж конкретні еле¬менти, які складають будь-який предмет. Краса як певний рівень прекрасного – це гар¬монія. Для того щоб деталізу¬вати концепцію розкриття прекрасного через гармонію,

Альберті вводить нове поняття, яке раніше не використовувалося жодним теоретиком, а саме «прикрашання». Отже, прекрасне як гармонія – це єдність внутрішнього змісту – «краси» і зовнішньої форми – «прикрашання». Поняття «прикрашання» повинно було підкреслити, що прекрасне не абсолютне, а може бути пов'язане з чимось випадко¬вим, індивідуальним.

Слід зазначити, що Альберті значно розширив понятійний апарат естетичної науки і оперував такими поняттями, як «витонченість», «гідність», «привабливість». Ці поняття широко використовувалися й іншими теоретиками Відродження: МАРСІЛІО ФІЧІНО (1433– 1499), ПІКО ДЕЛЛА МІРАНДОЛА (1463–1494), ЛЕО¬НАРДО ДА ВІНЧІ

Після Відродження науковий інтерес до проблеми прекрасного дещо вщухає. Увага приділяється іншим проблемам. Так, раціона¬лізм Рене Декарта привів до панування у французькій естетиці першої половини XVII ст. механістичного погляду на основні проблеми. Мис¬тецтво підпорядковувалося розуму, а це призводило до нормативізму, канонізації творчості. Теоретики, наприклад Нікола Буало, шукали гармонію між розумом і почуттям, а як наслідок цього йшов процес руйнування індивідуальності, безпосередності людських почуттів.

Проблема прекрасного знову постає в центрі уваги дослідників на межі XVII і XVIII ст. Заслуговує на увагу позиція англійського

104

естетика Антоні Шефтсбері, який запропонував розглядати красу як єдність трьох видів. Краса мертвих форм (каменю, металу) – це найпростіший і найнижчий вид краси. На другому рівні, більш високо¬му, формується другий вид краси – краса форм, що здатні породжу¬вати інші живі форми. До цього виду краси слід віднести красу, яку створює мистецтво. Шефтсбері досить високо оцінює митця, називає його «віртуозом». Спираючись на красу, створену «віртуозом», люди¬на, на думку філософа, опановує третій – вищий – вид краси, адже вона сама є чудовим архітектором матерії і може мертвим тілам надати форму й образ власними руками. Однак те, що влаштовує розум і надає їм образ, містить у собі всю красу, яку надавали образу всі ці «розуми».

Вагоме місце в становленні більш глибокого розуміння прекрас¬ного займає стаття французького мислителя Дені Дідро «Про пре¬красне» (1751). Дідро багато в чому поділяє позицію Шефтсбері і також вважає, що «вічні істини», «закони прекрасного» пов'язані з дос¬відом людини, пройшли через її почуття. Дідро заперечує думку про прекрасне як певну якість предмета. Він висуває іншу ідею і обґрун¬товує думку про прекрасне як тип відносин: «Визнайте, що краса закладена у сприйманні відносин; і ви отримаєте історію її розвитку від початку світу до наших днів. Отже, сприймання відносин є основою прекрасного». Мислитель значно більше уваги, ніж це зробив будь-хто до нього, приділяє аналізові уявлень про прекрасне у різних на¬родів, навіть наголошує на значенні віку, характеру, людського темпе¬раменту в процесі сприймання і переживання прекрасного.