Прекрасне

прекрасне – це конкретний фізичний предмет, конкретне явище;

прекрасне – це чуттєве задоволення;

прекрасне – це математично точні пропорції.

Сам Платон чітко не визначає прекрасне, проте воно для ньо¬го – це передусім дещо надзвичайно об'ємне за своїм змістом, це «сутність», це «ідея». У діалогах «Тімей», «Філеб» і «Пір» Платон намагається визначити якомога більше ознак прекрасного, водночас розробляє своєрідну «сходинку краси»: спираючись на людські почут¬тя, краса «рухається» від краси окремих тіл до ідеї красивого тіла взагалі, від тілесної краси до краси духовної. Існують і більш високі ступені краси – краса законів і, нарешті, краса чистого знання. Отже, Платон намагався розкрити розвиток такого складного поняття, як «прекрасне», від нижчої тілесної краси до краси вищої – абсолютної.Важливе місце в становленні уявлень про прекрасне посідає концепція Арістотеля. Він намагався визначити прекрасне як універ¬сальну категорію, що охоплює усі сфери життя людини. Можна пого¬дитися з думкою М. Ф. Овсянникова, який вважає, що для естетиків грецької класики мистецтво так само, як і естетична свідомість в різних її формах, є відтворенням прекрасного буття, що визначається мірою, порядком, гармонією. Саме ж буття прекрасне незалежно ні від чого. Воно абсолютно прекрасне.

Арістотель, дійсно, підійшов до розуміння прекрасного як бут¬тя, як існування і через таке широке визначення розглянув специфі-

101

ку вияву прекрасного в природі, в мистецтві, красу математичних ви¬мірів і красу людського тіла, красу думок, почуттів, вчинків тощо. Найсуттєвішими ознаками прекрасного Арістотель вважав «порядок» і «розмір». Проте він не обмежувався кількісними ознаками, що, як ми вже зазначали, були властиві позиції Піфагора і Платона, а вво¬див і якісний чинник – відповідність прекрасного сприйманню лю¬дини.

Ще один важливий аспект роздумів грецького філософа пов'я¬заний з ототожненням прекрасного і блага, а благо володіє, за Арістоте-лем, самоцінністю. Так через ототожнення «самоцінного» блага з прекрасним знову наголошується на самоцінності прекрасного. Звер¬немося до визначень самого Арістотеля, який твердив, що самому по собі благу не властиво бути благом, а цьому останньому – буття благим. Отже, Арістотель переконаний, що благо міститься в благому, а прекрасне – в прекрасному. Це водночас означає, що «благо» і «прекрасне» є не лише загальними поняттями, але вони існують реально, адже і саме існування є певною цінністю. Філософ вважав, що те, чому не властиве буття благом, не є благо. Тому необхідно, щоб були тотожні благо і буття благом, прекрасне і буття прекрасним, а водночас усе те, що визначається не через інше, а як таке, що існує само по собі і первинно.

Проте Арістотель не обмежується ототожненням прекрасного з благом. Він співвідносить його з чуттєвими здібностями людини, із здатністю певних предметів і явищ викликати відчуття задоволення, насолоди. Як прекрасне завжди, на думку Арістотеля, оцінюється добро. Тому, аналізуючи мистецтво, він радив дбати про створення в трагедії, у ліриці доброчинних характерів, вважаючи їх «прекрасні¬шими».

Слід ураховувати, що Арістотель надавав великого значення специ¬фіці втілення прекрасного в мистецтві, адже мистецтво «збирає» в єдине ціле те, що в природі існує поодинці. Кожний митець, на думку філософа, володіє законами гармонії, співвідношення частин, си¬метрії. У своїй теоретичній праці «Політика» Арістотель звертає ува¬гу саме на відмінність прекрасного в природі від прекрасного в мис¬тецтві. Він протиставляє природно і художньо прекрасне. Високо оцінюючи творчість митця, Арістотель водночас застерігав його від захоплення штучно створеним прекрасним. Нагадаємо, що давньо¬грецький живописець Зевксис при створенні картин намагався поєд¬нувати в одному обличчі найкращі деталі, запозичені з облич різних натурщиків. Застосовуючи такий метод, Зевксис мріяв відтворити

102

зовнішність ідеальної людини. Арістотель не поділяв такої думки і намагався довести митцям необхідність бути правдивими при ідеалі¬зації моделі. Проблема співвідношення реального та ідеального у становленні прекрасного, з'явившись в умовах античності, залишається в естетиці актуальною і в наш час.

давньогрецька естетика не тільки сформувала «прекрасне» як одну з основних естетичних кате¬горій, а й використовувала систему таких суміж¬них понять, як «користь», «доцільність», «міра». «благо», «доброчинність», «чуттєвість», через застосування яких намагалася якомога повніше охарактеризувати цю категорію.