Театр

227

СТАНІСЛАВСЬКИИ КОСТЯНТИН СЕРГІЙОВИЧ –

справжнє прізвище Алексеев (1863–1938) – російський режисер, актор, теоретик і педагог, реформатор російського театру. І либинне розуміння природи і специфіки теат¬рального мистецтва зумовило своєрідну уні¬версальність Станіславського, що виявилася у трьох іпостасях: художньо-практичній, орга¬нізаційній і теоретичній.

Творчий шлях митця являв собоїо рух від ак¬торської діяльності до режисури. Його актор¬ська палітра була надзвичайно різноманітною:

Підколесін в «Одруженні» М. Гоголя, Не-щасливцев у «-Лісі» О. Островського, Арган в «Удаваному хворому» Ж. Б. Мольєра, Са¬тін у «На дні» М. Горького, Астров у «Дяді Вані» А. Чехова та ін.

твом «переживання» – одним з провідних принципів театраль¬ного мистецтва XX ст.

Як режисер К. С. Станіславський здійснив постановки спек¬таклів «Плоди просвітництва», «Цар Федір Іоанович», обидва О. Толстого, «На дні» М. Горького тощо. Разом зі своїм колегою В. І. Немировичем-Данченком він сприяв популяризації драматургії А. П. Чехова, зокрема дав сценічне життя славнозвісній «Чайці».

Організаційний аспект діяльності митця був пов'язаний зі створен¬ням Московського художнього театру, що посів гідне місце в струк¬турі мистецького руху XX ст.

Теоретичні пошуки К. С. Станіславського уможливили створення так званої «системи Станіславського», що грунтується на вивченні природи акторської професії і є логічним підсумком та узагальненням власного творчого досвіду митця.

Альтернативою системі К. Станіславського стала теорія «відчу¬ження», представниками якої у Росії були В. Е. Мейерхольд (1874–1940) та Є. Б. Вахтангов (1883–1922). У спектаклі Є. Вах¬тангова «Принцеса Турандот» актор і персонаж спочатку об'єдну¬валися між собою, а потім повністю розходилися, зберігаючи дистан¬цію, яка допомагала виконавцеві висловити ставлення до свого героя. У Західній Європі «ефект відчуження» виявився основним есте¬тичним принципом «епічного театру» видатного німецького драма¬турга, режисера, теоретика мистецтва Б. Брехта (1898–1956). У

228

своїх спектаклях «Матінка Кураж та її діти», «Добра людина з Сезуана» митець апелював до інтелекту та розуму людини.Режисерські прийоми та художні принципи К. С. Станіславського, В. Е. Мейерхольда, Є. Б. Вахтангова були інтерпретовані на сцені та¬кими блискучими акторами, як В. І. Качалов, М. П. Хмельов, А. Г. Коонен, А. К. Тарасова, та іншими, а у подальшому мали вплив на творчі пошуки О. Єфремова, А. Демидової, О. Табако¬ва, Є. Євстигнєева, С. Юрського, Ю. Мажуги, М. Рушков-ського та ін.

Цілком оригінальним явищем у театральному мистецтві XX ст. був театр «Березіль», заснований видатним українським режисером Л. Курбасом (1887–1937). Творчі пошуки митця привели його до ідеї «перетворення дійсності» та концепції «фантастичного реа¬лізму», які визначили напрям роботи театру «Березіль», зокрема спек¬таклів «Цар Едіп» (Софокл), «Мина Мазайло», «Маклена /ра¬са» (М. Куліш), що мали відверто європейську орієнтацію.

Художні пошуки Л. Курбаса вплинули на подальший розвиток українського театрального мистецтва, зокрема на творчість А. М. Буч¬ми, Н. М. Ужвій, Б. С. Ступки, Ф. М. Стригуна та ін.

Західноєвропейський театр XX ст. у кращих його зразках ха¬рактеризувався акцентуванням уваги на філософсько-естетичному ос¬мисленні світу, в якому превалювала відверто екзистенціальна орієн-

229