Театр

225

Пошуки, що здійснювалися у французькому театрі XVII–XVIII ст., а також у театральному мистецтві Англії, Італії, Німеччини, були стимульовані нормативною естетикою Н. Буало, раціоналістичною філософією Р. Де¬карта, а пізніше – поглядами та ідеями Просвітництва, зокрема теоріями Дідро, Вольтера, Лессінга. Цей період можна вважати початком про¬цесу дифузії між культуротворчими науками: філософією, естетикою та мистецтвознавством, що матиме цікавий розвиток у майбутньому.

Ситуація, що склалась у цьому виді мистецтва у країнах Східної Європи, зокрема в Україні та Росії, була зумовлена специфікою со¬ціально-політичного розвитку – існуванням кріпацтва. Тому поряд з професійним театром Ф. Волкова, на сценах якого йшли п'єси О. Сумарокова, М. Ломоносова та Д. Фонвізіна, значного поширен¬ня набуває кріпацький театр – феномен надзвичайно складний, але водночас цікавий і важливий для теоретичного аналізу. Він фак¬тично не мав аналогів в історії світового театрального мистецтва і інтерпретується як явище тільки російського та українського театру.

У першій половині XVII ст. починають простежуватися перші па¬ростки української побутової драми та інтермедії, а у другій половині XVII ст. виникає унікальне явище в історії українського театрального мистецтва – народний ляльковий театр-вертеп. Разом з китай¬ським театром «тіней», турецьким театром «карагез», західноєвропейсь¬ким ляльковим театром (маріонетки, ляльки на палицях і ляльки на пальцях) вертеп, з одного боку, зумовлює феномен світового театру ля¬льок, а з іншого – є втіленням специфіки національної самосвідомості.

Кінець XVIII ст. в історії українського театрального мистецтва пов'язаний з діяльністю професійного театру (Харків, Полтава), фундаторами якого були брати Тобілевичі – І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський.У XIX ст. у країнах Західної Європи великої популярності набу¬вають демократичні тенденції, що приводять до виникнення масових, народних театрів, серед яких особливо слід відзначити «бульварні» театри Парижа, «малі театри» Нью-Йорка і театри «перед¬містя» Відня. Діяльність професійних театрів цього періоду була пов'язана з двома провідними напрямами – романтизмом, що найяс¬кравіше виявився у театральному мистецтві Англії, Франції та Італії і подарував світові таких блискучих акторів, як Е. Кіна, Ф. Леметра, С. Бернар, Т. Сальвіні і Е. Дузе, та реалізмом, що став однією з основних течій у російському та українському театральному мистецтві.

Цей напрям був яскраво представлений драматургією М. В. Го¬голя, О. М. Островського, І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-226

ЗАНЬКОВЕЦЬКА МАРІЯ КОСТЯНТИНІВНА –

справжнє прізвище Адасовська (1857– 1934) – українська актриса. Початок її творчої діяльності збігся з важливим етапом у розвитку українського театру – періодом розквіту його драматургії та режисерсько-акторської майстерності. Художні пошуки актриси були безпосередньо пов'язані з теат¬ральним рухом, який очолили М. Кропив-ницький, М. Старицький, М. Садовський та П. Саксаганський. Творчість М. К. Зань-ковецької насамперед асоціюється з інтер¬претацією категорії «трагічного» на україн¬ській сцені: Харитина («Наймичка» І. Кар-пенка-Карого); Олена («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького); Катря («Ци¬ганка Аза» М. Старицького); Аксюша («Ліс» О. Островського) та ін. Жанрово-тематична орієнтація, якій віддавала перевагу актриса, специфіка образного рішення ролей закріпили за нею титул «української Єрмо-лової». Висока професійна майстерність М. К. Заньковецької, особливості її світо¬відчуття і світобачення зробили актрису вті¬ленням жіночого начала української націо¬нальної самосвідомості.

Основ'яненка, М. П. Старицького, І. К. Карпенка-Карого, А. П. Чехова, яка стимулювала режисерські та акторські пошуки про¬відних діячів театру XIX ст. М. С. Щепкіна, М. Н. Єрмолової, В. Ф. Коміссаржевської, М. Л. Кропивницького, М. К. Зань¬ковецької та ін.

Перехід від XIX до XX ст. у світовому театральному мистецтві позначений авангардистськими пошуками та експериментами. Анало¬гічні процеси відбувалися практично в усіх видах мистецтва, що пояс¬нювалось значним впливом на творчість провідних митців філософ¬ських концепцій А. Шопенгауера, С. Кьєркегора, О. Конта, Ф. Ніцше, 3. Фрейда, А. Бергсона та ін.

Саме на зламі століть і розпочнеться цікавий культуротворчий процес активної взаємодії науки та мистецтва (у даному випадку – театрального). Це приведе до виникнення всесвітньо відомої системи К. С. Станіславського, наріжними засадами якої були ідеї надзав¬дання та наскрізної ідеї, що мали нерозривний зв'язок з мистец-