Теоретико-методологічне обгрунтування естетичних концепцій XX ст

Неотомістська естетика, як і інші естетичні концепції, спирається на більш широке за проблематикою філософське бачення світу, властиве неотомізмові. Серед філософських ідей, які вплинули на формування неотомістської естетики, слід виділити ідею про акт і потенції, що лежать в основі онтології неотомізму. Згідно з цією ідеєю процеси виникнення тих чи інших речей або явищ трактуються як актуалізація потенцій. Хоч потенція розглядається в неотомізмі як чисто абстрактна можливість, проте сама постановка питання відкривала можливість трансформації ідеї у дослідження проблем творчих потенцій особи, зокрема у сфері мистецької діяльності. Можливість такої трансформації обумовлюється і загальнофіло-софською концепцією особистості, атрибутами якої в неотомізмі виступають свобода, самосвідомість, здатність до реалізації у духовному акті, творчість і самотворчість. І хоч ці атрибути особистості мають своє ціннісне підтвердження лише у співвідношенні з Богом, естетика все ж таки має можливість дати власну інтерпретацію цим поняттям і специфіці їх функціонування, принаймні у сфері створення і сприймання релігійного мистецтва.

Кожен твір релігійного мистецтва є втіленням у художніх образах божественної ідеї, а митець розглядається як провісник Бога. Слід зазначити, що проблеми релігійного мистецтва з його місцем у культурі XX ст. є об'єктом широкого теоретичного аналізу навіть в офіційних документах різних релігійних конфесій. Так, у енцикліці папи Пія XII «Медіатор деї» (1947 р.) зафіксовано, що сучасному мистецтву «слід надати свободу у відповідному і благоговійному служінні церкві та священним ритуалам за умови, що вони збережуть рівновагу між стилями, не схиляючись а ні до надто реалістичного, а ні до зайвого «символізму». Така позиція призвела до широкої розробки проблеми видів мистецтва, яка у неото-містській естетиці представлена значно ширше, ніж у школах інших теоретичних орієнтацій. Особливу увагу приділяють неотомісти розвиткові музики, зокрема проблемам літургійної музичної культури. Після прийняття на Другому ватиканському соборі (1962–1965 рр.) «Конституції святої літургії» почався процес модернізації мови богослужіння – заміни «священної латини» на доступніші мовні форми, а це, безперечно, демократизувало літургічну дію. Наголошуючи на ролі і значенні музики, представники неотомістської естетики розробляють шляхи використання традиційною релігійною музикою національних музичних надбань певних регіонів, властивих їм ритмів, мелодій, музичних інструментів. Ці тенденції заохочуються передусім у місіонерській діяльності за умови, що «вони не будуть суперечити сутності релігійної ідеї, прославленню Бога і освяченню віруючих.Важливою і помітною ідеєю томізму і неотомізму є пошуки шляхів гармонізації науки і віри: завдання філософії – підвести розум до ідеї Бога, а доказ реальності Бога – це вже сфера теології. Природа служить основою на шляху до небесного, божественного. У цьому контексті більшість представників нетомізму розробляють проблему прекрасного, наголошуючи на ній як на провідній в естетичній науці. Звичайно, справедлива оцінка місця тієї чи іншої проблеми в структурі науки – питання надто важливе. Проте не менш важливими є і розуміння проблеми та її інтерпретація, яку пропонує той чи інший напрям сучастої естетичної науки. Що ж до неотомізму, то його прихильники осмислюють прекрасне через поєднання абсолютної і відносної краси, при цьому носієм абсолютної, «вічної» краси проголошується Бог.

Найбільш послідовно і повно естетична проблематика неотомістів представлена у працях Ж. Марітена, зокрема в його книзі «Відповідальність митця», яка була написана наприкінці 50-х років і спиралася на попередні дослідження «Мистецтво і схоластика» та «Межі мистецтва», здійснені вченим ще у 20-і роки. Ж. Марітен іронічно ставиться до людини взагалі, вважаючи її твариною, яка «живиться трансцендентним». На противагу звичайній людині, митець, на думку теоретика, керується вищими уявленнями й оперує поняттями краси, гармонії, опановує творчу потенцію, яка є індивідуальною здібністю людини і знаходиться «всередині цілісного людського субстрату». Марітен вводить поняття «диктат краси» і вважає, що митець, підкоряючись диктатові краси, осмислює її і трансформує в людські форми: «Згідно з Аристотелем і Фомою Аквинським, мистецтво є певною потенцією прак-тичтого інтелекту, саме тією його потенцією, яка пов'язана із створенням тих предметів, котрі повинні бути створеними».

Особливу увагу Ж. Марітен приділяє роздумам про значення, роль і функції мистецтва. Він при цьому не відокремлює мистецтво від митця, а намагається пов'язати конкретний твір (незалежно від специфіки виду мистецтва) з творчим процесом митця. Це, в принципі, теоретично плідний шлях – саме такий підхід багато в чому і викликає інтерес щодо позиції відомого неотоміста. Визначаючи мистецтво, Марітен підкреслює, що він має на увазі «мистецтво всередині митця, всередині душі і творчого динамізму митця, тобто певну приватну енергію, вітальну здібність, яку ми, без сумніву, повинні розглядати у ній самій, відокремивши її природу від усього стороннього, але яка існує всередині людини і яку людина використовує для створення хорошого твору» .

Ж. Марітен розглядає мистецтво як своєрідну єдність процесу «творення» і процесу «дії» – впливу конкретних творів на людину. Саме процес «дії» можна, на думку вченого, трансформувати у сферу моралі і визначити надзвичайно складні, іноді суперечливі процеси взаємоіс-нування та взаємодії мистецтва і моралі, митця, що є творцем конкретних творів, і митця – звичайної людини, адже «гріхи людини можуть послужити сюжетом або матеріалом для тврру мистецтва, а мистецтво може надати їм естетичну красу». Розвиваючи цю думку, Ж. Марі-тен пише: «...Мистецтво має користь з усього, навіть з гріха. Воно діє, Як належало б одному з Богів: воно не думає ні про що, крім своєї слави. Якщо митця осуджують, картині на це наплювати, аби вогонь, на якому його (митця.–Л. Л.) спалюють, пішов би на випал прекрасного вітражу» .