Культура доби Січового Стрілецтва
3. Роль церкви в добі січового стрілецтва
На всіх етапах багатовікової історії українського народу церква відігравала важливу роль у духовному житті суспільства. В умовах національного й соціального гноблення виховна і просвітницька діяльність душпастирів значною мірою сприяла збереженню етнокоду нації. "Від виховної сили Церкви в якомусь краю чи народові, від напружености виховної праці духовенства, - зазначав митрополит Андрей Шептицький, - у великій мірі залежить могутність батьківщини".
У житті західних українців чільне місце посідала Греко-католицька церква. Саме українські священики Галичини наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. започаткували історичну епоху національного відродження. Українське населення Карпатського краю відповідало своїм духовним наставникам довірою. "У національно-визвольній боротьбі на початку XX ст. у Східній Галичині, - слушно відзначав львівський історик О.Красівський, - греко-католицьке духовенство стало провідним носієм української державності, союзником народу у боротьбі за національні права". Найяскравіше це виявилося в період визвольних змагань 1914-1920 рр. З перший днів заснування окремої національної військової формації - Легіону УСС його вояки стали об'єктом опіки церкви. У стрілецьких лавах діяли польові духівники отці А.Пшепюрський, М.Їжак, Ю.Фацієвич, у лічниці - отець П.Боднар. 27-28 жовтня 1917 р. запільні частини Легіону УСС - Кіш і Вишкіл у Розвадові - відвідав митрополит Андрей Шептицький, урочисто освятивши при цьому прапор українських січових стрільців.
Цілком закономірно, що греко-католицьке духовенство взяло активну участь у Першолистопадовому 1918 р. зриві в Галичині та в будівництві незалежної Західно-Української Народної Республіки. "Як настав догідний час, по Першій світовій війні, 1918 року, українське католицьке духовенство в Галичині стануло щиро в ряди будівництва "своєї хати", Української Держави, - згадував активний учасник тих подій отець Іван Лебедович. - Перші наради, перші кур'єри до сіл, перша підготовка до перебрання влади на місцях проходила в безліч випадках у священичих домах". Ряд видатних діячів церкви, зокрема митрополит А.Шептицький, єпископи Й.Коциловський і Г.Хомишин, протоігумен П.Філяс ЧСВВ, о. А.Бандера (батько провідника ОУН Степана Бандери) та інші, увійшли до складу вищого законодавчого органу республіки — Української Національної Ради. А коли внаслідок агресії Другої Речі Посполитої розпочалася українсько-польська війна 1918-1919 рр., у лави молодої УГА добровільно стали десятки священиків.Перші українські польові духовники - греко-католицькі капелани, або фельдкурати - з'явилися в австрійські армії невдовзі після "весни народів" 1848 р., коли було впроваджено загальну 3-річну військову повинність. Українські вояки становили тоді подекуди цілі полки. Ініціатором акції став посол австрійського парламенту о. Г.Шашкевич, радник міністерства освіти й віросповідань у Відні в 1848-1865 рр. Фельдкурати носили військову форму, мали ступінь капітанів і підпорядковувалися польовому деканові (у званні майора), який був при штабі частини. По службі всі українські капелани підлягали польовому єпископові австрійської армії (римо-католику), а в обрядових справах - своїм галицьким греко-католицьким єпископам. Отже, з вибухом Першої світової війни згідно з існуючим порядком до Легіону УСС покликано польового духівника. Ним став уродженець Яворова на Львівщині о. декан Андрій Пшепюрський, який, за висловом С.Шаха, "записався похвальними нестертими буквами в історії українського січового стрілецтва". Десятки українських капеланів служили в українських частинах на російському, албанському, сербському та італійському (здебільшого) фронтах світової війни. За підрахунками відомого українського військового історика Л.Шанковського, у цісарському війську 1914-1918 рр. існували 19 піхотних, 5 кінних і 7 гарматних полків, 8 піхотних дивізій і 8 гарматних бригад, у яких українці становили 60-80 відсотків особового складу. Про їх діяльність на війні польовий єпископ австрійської армії Е.Бєлік писав: "Я мав нагоду придивитися на діяльність священиків, так на фронті при армії, як також у польових і рухомих шпиталях ..., і на їх похвалу можу лиш сказати, що вони сповняють свій обов'язок з цілковитою погордою смерти, з найбільшим самопожертвуванєм".
Польові духовники Галицької армії перейняли і примножили кращі традиції капеланів Легіону УСС. Близько сотні їх у різні часи в бойових лавах корпусів, бригад і полків, у запасних частинах і шпиталях самовіддано виконували історичну місію галицького духовенства у битвах на польському, більшовицькому і денікінському фронтах. Більше як 40 священиків-патріотів загинуло. Начальний духовник Галицької армії, потім - у роки Другої світової війни української дивізії "Галичина" о. Василь Лаба писав: "Полеві духовники УГА не тільки що виконували свою душпастирську службу, але теж впоювали боєвого духа в стрілецтво.., майже всі полеві духовники переходили з УГА за Збруч, переносили з нею всі злидні чотирикутника смерти, та понад тридцять кілька їх не вернулись домів. Стовпець полевих духовників в Жалібній книзі поляглих УГА найкраще говорить, з якою посвятою вони служили святій правді здобуття волі і самостійності своїй Батьківщині".
Значною подією в житті військового духовенства став з'їзд духовенства ЗУНР у Станіславові 7-8 травня 1919 р. У ньому взяло участь понад 200 священиків, польових духовників, діячів церкви на чолі зі станіславівським єпископом Г.Хомишиним. Заслухавши доповіді і виступи тридцяти делегатів, "з'їзд прийняв ухвалу, у якій відзначив важливу роль галицького духовенства у становленні й розбудові Української держави і закликав його згуртувати народ з церквою для зміцнення української державності на християнських основах". Учасники з'їзду схвалили вітальну телеграму стрілецтву: "Українське греко-католицьке духовенство шле щирий привіт і слова глибокої пошани для наших геройських військ, цілим серцем жертвує їм всі свої сили для допомоги і молить Всевишнього Бога о благословення справедливого, святого діла, кріпкої сили і побіди для освободження цілої дорогої Вітчини від пихатих ворогів".