Епоха Гомера: реалії того часу
Спочатку відвідання видовищ було дармовим, згодом стало плат¬ним, але Перікл запровадив видачу грошей на видовища з держав¬ної скарбниці.
Великий давньогрецький драматург Есхіл (525—456 рр. до н.е.), за словами Арістотеля, перший збільшив кількість акторів від одно¬го до двох, зменшуючи хорові партії, і підготував першу, головну роль для діалогу. До того ж його впливу можна приписати і суто літе¬ратурні вдосконалення — складнішу структуру трагедій і пожвав¬лення дії, наприклад в "Орестеї", а водночас і велику життєвість у зображенні дійових осіб. Структура перших його трагедій примітивна, дія розвивається мляво і тільки зовні, лише наприкінці п'єси. У кожній трагедії значна її частина зайнята розповідями "провісників"»
Зате трагедія "Агамемнон" дає постійне наростання драматизму. Вже у пролозі сторож намічає можливість трагічної розв'язки, гово¬рячи про те, що в домі не все гаразд, а згодом у хитрих, двозначних промовах Клітемнестри, у сповнених протилежного змісту промовах глашатая і самого Агамемнона, нарешті, у приголомшливих видіннях і пророцтвах Касандри поступово готується катастрофа. Головний зміст трагедій Есхіла визначається характерним для давньогрець¬кого світорозуміння питанням про долю і фатум, про трагічну вину людини.
Вже у поезії Гомера є уявлення про найвищу силу, якій підко¬ряються навіть самі боги. Це доля. Але герої Гомера не знають нічого про родове прокляття. У період революцій і потрясіння могутності старих аристократичних родів набули поширення міфи про жахли¬ву загибель цілих родів. Міфи про долю Пелопідів (головним чином Атрея, Агамемнона та Ореста) і Лабдакідів (Лая, Едіпа та його дітей) давали драматичний матеріал, й Есхіл у тетралогіях послідовно зоб¬ражав їх долю з покоління у покоління.
Але фаталістичне уявлення про панування над людиною згубної сили, якої ніхто не може уникнути, не виключає в Есхіла визнання свободи дій людини. Приймаючи традиційну версію міфу, Есхіл в той же час показує, що фатальне нещастя може зчинитися внаслідок нещастя самих людей ("Агамемнон"). Зображаючи титанічних осіб, він підкреслює самостійність їхніх рішень. Так. Прометей робить свою справу свідомо, знаючи, що його чекає. Найвиразніше така свідомість проявилася в образах Етеокла і Клітемнестри.
Хору в "Агамемноні" належить виняткова роль. Хоча він не е у прямому розумінні дійовою особою і тільки наприкінці Трагедії на¬магається діяти, але його пісні й коментарі створюють основу, на якій розвивається вся дія трагедії. Психологія маси, її невиразні, інстинк¬тивні почуття, наївна віра, вагання, різноголосся відтворені у виступах хору так жваво, так достовірно, як ніде у літературі аж до Шекспіра. Хор старців у "Агамемноні" — це образи людей, навчених життєвим досвідом, людей середнього рівня, які контрастують з головними героями, захопленими особистими пристрастями; це громадська думка.
На арсенал поетичних засобів, якими користується Есхіл, вплину¬ло його уявлення про свободу волі. На ньому грунтується так звана трагічна іронія. Дійова особа, прагнучи досягти своєї мети, досягає насправді протилежного, бо прихована сила тягне її до загибелі. Особ¬ливо багато прикладів цього в "Агамемноні" (випробування Агамем¬нона пурпуровим килимом, сцена з глашатаєм Агамемнона та ін.).
Сила таланту Есхіла забезпечила йому видатне місце серед на¬ціональних поетів Греції. Протягом усього V і IV ст. до н.е. він за¬лишався першим поетом, взірцем, його твори здобули виключне право на повторні постановки.Двоє інших великих драматургів Стародавньої Греції — Софокл та Евріпід — діячі того самого "п'ятдесятиріччя", яке почалося після 479 р. до н.е., коли греки у героїчній боротьбі перемогли персів, і закінчилося у 431 р. до н.е., коли почалася Пелопоннеська війна, що спричинила загибель демократії і в Афінах, і в інших грецьких містах. Це був час культурного розквіту Афінської держави, вік Перікла, найвищого розвою мистецтва, виникнення багатьох галузей філософ¬ської науки (Демокріт, Анаксагор, софісти, Сократ, Платон), історії (Ге-родот і Фукідід), лікарської справи (Гіппократ та його школа). На кінець цього періоду, тобто на кінець Пелопоннеської війни, Афінську державу вже роздирали смута, викликана боротьбою демократів з олігархами, протидія новій думці і новому мистецтву. Всі питання і державного, й особистого життя, у вирішенні яких розходилися пред¬ставники різних верств афінського суспільства V ст., дістали своє відображення у трагедіях Софокла й особливо Евріпіда.
Гете, який високо цінив Софокла, зауважив: "...ніхто не знав так сцени і свого ремесла, як Софокл". Він збільшив кількість хористів з 12 до 15 і навіть ввів третього актора. Самі давні греки не знали точної кількості його п'єс — чи то 130, чи то 140. Новітні дослідни¬ки вважають, що його перу незаперечне належать 86 трагедій і 18 драм сатирів. Платоніки називали Софокла Гомером трагедії, а Го-мера — епічним Софоклом. Його стиль простіший, ніж у Есхіла, він більш поміркований у використанні архаїзмів і новоутворень.
. Деякі пізніші дослідники вважали, що Софокл по-шекспірівському зобразив у трагедії силу долі, яка тяжіє над людиною. Виводить він долю з негідних вчинків людини, яка гине під її ударами: Креонт в "Антігоні" з упертості прирікає на смерть кохану дівчину свого сина. Не маючи сил урятувати її, юнак помирає разом з нею; його смерть викликає смерть матері, і ці дві смерті є відплатою Креонту. Гегель вважав "Антігону" неперевершеним взірцем трагічного зіткнення держави і родини.