Передісторія оподаткування, базові засади сутності податку

В нашій системі аргументації ми не випадково користуємося поняттям платник-виборець. У західних країнах давно утвердилася двоїстість (дихотомія) людської індивідуальності як людини і громадянина, що зокрема зафіксовано у “Декларації прав людини та громадянина” (1789 р.). Особистість сприймається не лише як приватна особа в усій повноті її індивідуальної ідентичності, але й в ролі фіскально зобов’язаного громадянина, що приймає участь у суспільно-державному житті найперше через голосування. Саме свобода суспільного вибору, тобто вільна участь у прийманні рішень шляхом голосування, накладають свою печать на характер оподаткування, а звідси – і на ставлення до держави.

Щоб упевнитися в переконливості даної тези, достатньо порівняти національні інститути голосування в Англії та Франції. В історичній ретроспективі вони розвивалися паралельно, але в Англії ще з часів Великої хартії вільностей (1215 р.) спроби королів самочинно втручатися в податковий процес присікалися. Тим більше в ході буржуазно-демократичної революції XVII ст. у масовій свідомості укорінився принцип самооподаткування: “no taxation without consent” – “ніяких податків без згоди” (самих платників чи їхніх представників). Тобто, за англійською системою вотуючи парламентський акт представники нації ніби накладали податок на самих себе, з огляду на державні потреби від імені всього суспільства свідомо погоджувалися на податки.Подібне ставлення до податків закріпилося на науково-поняттєвому рівні. В англомовній фінансовій літературі властиву податкам обов’язковість сплати описують терміном tax compliance, що має семантичне значення згоди на податки, готовності підкоритися фіскальним законам, розуміння, що податки треба платити. Іншими словами, означає громадянську лояльність до держави, виражену через усвідомлення необхідності оподаткування, а не безумовну й беззастережну податкову повинність. Tax compliance – це притаманна громадянам демократично-правової держави поведінка свого роду фіскального патріотизму, що логічно випливає з згаданого принципу (“no taxation without consent”), згідно якого будь-який закон чи податок походять лише з демократично обраного парламенту. В країнах Заходу готовність і згада щодо оподаткування вироблені віками соціально-культурної еволюції, підготовлені релігійною етикою, особливо з боку протестантизму, стали результатом зусиль компетентного, не байдужого до національних проблем державного апарату.

На відміну від Англії, у Франції до буржуазної революції XVIII ст. ініціатива запровадження податків, навпаки, походила зверху, від короля. Монарх не завжди знаходив за потрібне звертатися навіть за формальним схваленням до парламенту, який, до того ж, збирали неохоче і нерегулярно. В результаті народна маса і навіть національна еліта сприймали податки як платежі, нав’язані всупереч їхній волі. Не дивно, що при такому ставленні суспільства до оподаткування Франція не раз переживала бюджетні негаразди, яких не було в Англії. Кульмінацією фінансової кризи стала революція 1789–1793 рр., що вибухнула не в останню чергу з причини крайнього розладу державних фінансів, викликаного надмірними податками і неоплатним державним боргом.

Таким чином, із трьох альтернативних епітетів, якими описують сутність податку (примусовий, добровільний, обов’язковий), точніша, ближча до дійсності інтерпретація податку як обов’язкового платежу. Обов’язок, особливо у високому громадянському сенсі, відрізняється від примітивного примушування і воднораз нерівнозначний охочій добровільності. В цивілізованому суспільстві громадянський обов’язок платити податки постає з усвідомленого морального принципу: “Я можу, виходить, я повинен”. На Заході давно розроблена соціологічна теорія вчення про податки, біля витоків якої стояв видатний американський учений-фінансист Едвін Селігмен (1861–1939). У контексті даної теорії характер оподаткування і поведінку платників пояснюють в економічних, політичних і морально-етичних категоріях.

Існують історичні приклади обов’язкового по суті й водночас добровільного по формі справляння податків. Так, в одному візантійському документі ще в VI ст. згадується село Афродіта, громада якого мала привілей фінансової автономії в тому розумінні, що була вилучена з-під влади імперського збирача податків. У порядку самоврядування жителі самі збирали належні платежі та вносили їх у центральну касу провінції•. Не важливо – багато чи мало було таких громад, тут важливий сам принцип.

Разом із тим вочевидь, що податки не сплачують з ініціативи самих платників. Немало людей не реагують на заклики добровільно додержуватися правових норм, дехто ніколи і не жив у відповідності з ними. В реальній суспільній практиці, коли мова заходить про фінансові інтереси національного масштабу і державної ваги, самоплив недопустимий. Великодушність і поблажливість в оподаткуванні недоречні. З цієї причини контроль за виконанням правил і обов’язків залишається необхідною функцією державних органів, хай навіть під риторику про добровільність. Успіх роботи податкового відомства знаходиться в залежності від того, в якій мірі уряд уміє переконувати та спонукати людей до соціальної відповідальності стосовно сплати податків або спроможний у раціональній формі заставити їх додержуватися установленої фіскальної дисципліни. Наприклад, у США “податковий бунт” 70-х років минулого століття – протест середнього класу проти росту податків на нерухомість – стих сам собою під акомпанемент закликів, що американці мають вкладати гроші у власну країну. В тому ж штаті Каліфорнія, де розпочався бунт, у 1990 р. подвоєння акцизу на бензин не викликало опору завдяки усвідомленню, що кошти будуть витрачені на будівництво нових автомагістралей.З нашого погляду, саме в тлумаченні обов’язкового платежу податок найбільш адекватно відображає свою економічну суть, оскільки наближається до природного (“естественного”), натурального економічного акту – ринкового акту купівлі-продажу. Адже зміст останнього зводиться до добровільного вибору з боку покупця при обов’язковій оплаті купованого блага (товару, послуги) на умовах взаємно прийнятної угоди між продавцем і покупцем. По суті однотипний, хоч і квазі-ринковий по формі, обмінний акт відбувається в процесі демократично-правового механізму приймання рішень між державою – виробником суспільних благ і соціальних послуг – та їх споживачем в особі громадянина-платника податків. Схожість між оподаткуванням, як обмінним фіскальним середовищем забезпечуваних державою благ на платежі споживачів тих благ, та ринком посилюється ще й від того, що держава є монопольним постачальником деяких благ і тим порушує досконалу конкуренцію на ринку.