Передісторія оподаткування, базові засади сутності податку

Наукові погляди формуються на основі узагальнення спостережень над дійсністю, звичайно, з поправкою на суб’єктивний відбір фактів та індивідуальні переконання конкретних науковців. Зміст юридичних законів не завжди співпадає із науковими рекомендаціями, оскільки податкова законотворчість при демократично-представницькій формі приймання рішень є результатом політичного зговору, міжпартійних компромісів, лобіювання різних соціально-економічних інтересів. Аби не відриватися від реалій, і наукові погляди, і закони не можуть не залежати від домінуючих масових настроїв, а останні є функцією загального матеріального, культурного, інтелектуального рівня суспільства. “Как геологические наслоения отражают в себе жизнь своих эпох, так и финансовая структура отражает в себе общественные отношения своего времени,•” – писав на початку ХХ ст. Іван Христофорович Озеров (1869–1942), один із найяскравіших представників соціологічної школи фінансової науки.

Фіскальна соціологія та інституціональна фінансова теорія – домінуючі на Заході школи сучасного вчення про державні фінанси. Розглянемо в контексті положень, властивих цим науковим школам, сутнісні інтерпретації податку, з яких ми почали, а саме сутнісне тлумачення податку як платежу по відношенню до платника: (1) примусового; (2) добровільного; (3) обов’язкового.

Аби розібратися, яка з цих версій ближча до сучасних реалій, повчально послатися на стародавній папірус, де змальовано сцену збирання податків у Єгипті часів фараона Рамзеса II (близько 3300 років тому). “Збирач податків прибуває на окружну пристань у супроводі агентів, озброєних палицями, і негрів із пальмовими різками; всі кричать: “Віддавай нам частину твого врожаю”, – і немає порятунку від цих здирств”•. Подібні сцени насильницького справляння податків історики відмічають і в інших країнах у різні епохи: на Русі в епоху татаро-монгольського іга, в окупованих країнах і колоніях. Ото були воістину примусові податки, що не мають нічого спільного з оподаткуванням у сучасних демократично-правових державах загального добробуту.

Ще й сьогодні раз у раз зустрічаються твердження, що податки залишаються примусовими платежами. На перший погляд, вони не безпідставні, – адже, якщо підприємства і банки акумулюють кошти через ринкові механізми, то держава збирає доходи адміністративними засобами, притаманними податковій системі. Проте, приймемо до уваги, що адміністрування в широкому розумінні означає діяльність виконавчо-розпорядчих органів по управлінню та забезпеченню функціонування держави, що лише як виняток, властивий абсолютистським, тоталітарним і авторитарним режимам, допускає безпосередні форми примусу: погрози, шантаж, тілесні покарання, психологічне примушення. Вочевидь, що ніщо подібне давно не практикується. Отже, визначення податку як примусового платежу відпадає саме собою, воно не відповідає сучасним реаліям. Пояснення податку в поняттях вульгарного насильства чи відвертого примусу – данина віджитому минулому.Примусове стягнення податків викликає асоціацію із збиранням данини з підвладного населення чи підкореного народу за допомогою озброєної сили на зразок полюддя в Київській Русі (згадайте відомий історичний епізод Х ст. про княгиню Ольгу) або данини золотоординським ханам. Данина – примусовий побір в формі воєнної контрибуції, збору натурою або грошима, а також феодальної ренти, несплата яких супроводжувалася екзекуціями. Данина мала грошовий і товарний (ясачний) різновиди. Ясак – данина хутрами (соболями, горностаями, лисицями, бобрами, куницями), що платили в царську казну так звані інородці Поволжя й Сибіру. Серед народностей Далекого Сходу були навіть двоєданці, котрі платили ясак і Росії, і Китаю. Так то все було задовго до початку ХХI ст. Вочевидь, що оподаткування в сучасних демократично-правових державах не має нічого спільного з тими манерами податкової служби, про які писав в XVIII ст. один із авторів: “ясачные народы терпели от сборщиков ясака и прочих начальников грабительство и разорение”. Сучасні податки остаточно втратили характер контрибуцій і конфіскацій чи обумовлених особливостями флори та фауни свавільних рентних платежів, а технології справляння податків приведені у відповідність із правами і свободами громадян.

Тлумачення примусової сутності податків давно знаходиться під вогнем наукової критики. З альтернативної концепції добровільного фіскального обміну за схемою “податки – в обмін на забезпечувані державою суспільні та соціальні блага” (“A Voluntary Exchange Theory of Public Economy”) розпочав у 1939 р. свою наукову кар’єру видатний американський фінансист-теоретик Ричард Масгрейв. Він опирався на положення, розроблені цілою фалангою вчених із числа представників італійської та шведської шкіл фінансової науки: Уго Мадзоли (1863–1899), Енріко Бароне (1859–1924), Маффео Пантелеоні (1850–1924), Антоніо де Віті де Марко (1858–1943), Кнута Вікселля (1851–1926), Еріка Ліндаля (1891–1960). Згідно концепції фіскального обміну між процесами ціноутворення та оподаткування існує сутнісний зв’язок, оскільки в економічній основі обох процесів, обмінних за своїм характером, знаходиться оплата благ: у першому випадку – благ ринкового походження та індивідуального споживання; в другому – забезпечуваних державою благ здебільшого колективного споживання.

В обставинах реальної суспільної практики твердження, що податок – платіж добровільний у тому сенсі, що умовний типовий (медіанний) платник-виборець повністю усвідомлює як через систему оподаткування здійснюється обмін податків на блага загального споживання у вигляді гарантованих державою прав власності, соціального захисту, безпеки та комфорту існування виглядає непереконливим. Цілком вірогідно, що для елементарної свідомості багатьох рядових платників подібні інтелектуальні конструкції надто складні. Але була б перебільшеною і протилежна думка, що податок в уявленні всіх платників – платіж вульгарно примусовий, що середньостатистичний платник зовсім не усвідомлює переваг оплачуваного за рахунок податків упорядкованого існування під захистом державних законів, якими б не були конкретні претензії до органів влади та управління.