Інформаційна культура як чинник модернізації державної податкової служби України
Винарик Л.С. та Щедрін А.Н., проаналізувавши багато праць, присвяченнях проблематиці, пропонують визначення інформаційної культури, як рівня практичного досягнення розвитку інформаційної взаємодії і всіх інформаційних відносин у суспільстві, міри досконалості в оперуванні будь-якою інформацією [1].
Оганов А.А. та Хангельдиева І.Г. пропонують визначення сучасної інформаційної культури як якісної характеристики життєдіяльності людини передусім у сфері отримання, передачі, зберігання і використання інформації, де пріоритетними є загальнолюдські цінності [2].
Формулювання сутності інформаційної культури можна зробити також на засадах нормативістського підходу, у аспекті юридичної когнітології – науки про знання, пізнання юридичних категорій, виходячи із змісту та сутності інформаційного законодавства чи юридичної доктрини, яка знайшла відображення у науково-практичній юридичній літературі. Для прикладу можна запропонувати дослідження, проведені Брижко В.М., Гавловським В.Д, Калюжним Р.А., Поповичем В.М., Швець М.Я. та ін [6].
Вивчення науково-практичних джерел на засадах історичного підходу свідчить, що будь-якому періоду суспільного розвитку притаманний свій рівень інформаційної культури, який обумовлюється технологіями об’єктивізації (матеріалізації) сигналів, даних, відомостей, знань про події та явища, що відбуваються і технологіями сприймання та фіксації їх у певному середовищі суб’єктів суспільних відносин. У цьому контексті можна говорити про вербальну, письмову, образну інформаційну культуру чи паперову, або електронно-цифрову (комп’ютерну) інформаційну культуру.
Щодо категорії інформаційної культури, необхідно зазначити, що у науковій думці не існує однозначного, стандартного (нормативного) визначення поняття „культура”. З метою дослідження змісту категорії „культура” було застосовано можливості правової інформатики – проведено пошук по автоматизованій базі нормативно-правових актів України „Законодавство”.
Передбачалося, що логічно визначення категорії „культура”, повинно знаходитися в такому системоутворюючому галузь суспільних відносин нормативному акті, як Основи законодавства України про культуру (від 14 лютого 1992 року № 2117-ХII). Парадоксально, але визначення предмета правовідносин – категорії „культура” в Основах, при їх прийнятті Верховною Радою України, не було зроблено. Таку техніку правотворення законодавець завжди застосовує, коли в доктрині не існує однозначного для нормативу стандартного визначення категорії (дефініції), або вона інтуїтивно однозначно сприймається більшістю членів суспільства без формалізації.
Наступний, альтернативний, крок – пошук тлумачення категорії в інших нормативно-правових актах. Аналіз таких актів показує, що визначення категорії „культура” в них також відсутнє. Є визначення категорій, у яких культура є означним складовим терміном. Для прикладу наведемо декілька з них.
У Законі України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” (від 21.09.1999 р. № 1068-XIV), Рекомендаціях про заходи, спрямовані на заборону і попередження незаконного вивозу, ввозу та передача права власності на культурні цінності (від 19.11.1964), Рекомендаціях про збереження культурних цінностей, яким загрожує небезпека внаслідок проведення громадських чи приватних робіт (від 15.10.1968) подаються різні визначення категорії „культурні цінності”. Міжнародна Декларація щодо політики у сфері культури (Мехіко, від 26.07.1982) дає визначення категорії „культурна спадщина народу”. У наказі Міноборони „Про затвердження Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України” від 16.07.97 № 300 було подано визначення культурно-освітнього майна військової частини.
Поняття „культура” також вживається у поєднанні і з іншими поняттями. Наприклад, у наказі Державної адміністрації ядерного регулювання „Про затвердження Загальних положень забезпечення безпеки атомних станцій” від 09.12.1999 р. № 63 було подано визначення культури безпеки.
При дослідженні наукових та навчальних літературних джерел з’ясовано, що у 1919 році існувало 7 визначень культури, в 1950 р. – 164, а на початку 70-х років – 250 [3]. На початку 90-х років ХХ століття тільки у філософській літературі нараховувалося більше 500 визначень поняття „культура”. Число їх, причому як у зарубіжній, так і у вітчизняній літературі постійно зростає [4].
Враховуючи такі обставини виникає необхідність доктринального формулювання категорії, виходячи з нормативів літературної мови, що знаходить відображення у тлумачних словниках.Перш за все юридичне з’ясування сутності інформаційної культури передбачає прийняття за аксіому, що ця категорія є складним соціальним явищем (підсистемою другого порядку), складовою більш складного соціального явища – загальної культури як сфери правовідносин, яка, у свою чергу, є елементом більш складної соціальної системи – соціального буття. Тобто поняття „культура” (подібно до категорій „управління”, „право”, „інформація”) за своєю сутністю досить широке і визначається на сучасному методологічному рівні неоднозначно. Воно багатоаспектне, багатофункціональне, а отже, має велику кількість формулювань залежно від сфери суспільно-економічних, політичних чи інших відносин. Для вирішення проблеми щодо з’ясування цього звернемося до тлумачних словників як науково-довідкових джерел. Наприклад, автори Нового словника української мови (т. 2), пропонують такі визначення змісту категорії „культура” [5]: