Закон „про податок з доходів фізичних осіб” потребує вдосконалення

Протягом останнього десятиріччя питома вага прибуткового податку у виплаченому фонді оплати праці неухильно зростала і цей процес відбувався паралельно зі зростанням витрат населення на соціальні потреби (перш за все на освіту, медицину, культуру та фізкультуру) внаслідок запровадження платності соціальних послуг або відмови держави від належного фінансування тих з них, що згідно з Конституцією повинні надаватися безоплатно. Отже, реформування оподаткування доходів громадян набуло особливої актуальності і нарешті відбулося, хоч і з великим запізненням.

Прийняття Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб” ознаменувало собою початок виправлення суперечностей у податково-розподільчій політиці країни, які негативно впливали на динаміку реальних доходів громадян, обмежували фінансові ресурси підвищення рівня їх життя, ускладнювали відтворення трудового потенціалу [1].

Законом суттєво знижено ставку оподаткування – з 10–40 % до 13 % (з 1.01.2007 – 15 %) та здійснено перший крок до засад сімейного оподаткування, – запроваджено так званий податковий кредит, що передбачає вирахування з сукупного доходу окремих видатків, пов’язаних з отриманням доходів, у тому числі з набуттям освіти та лікуванням не лише платника податку, а й членів його сім’ї. Запровадження зазначених елементів розрахунку оподатковуваного доходу наближує розрахунок цього податку до розрахунку податку на прибуток підприємств – як різниця між валовими доходами та валовими витратами, що є принципово новим у механізмі розрахунку цього податку порівняно з Декретом Кабінету Міністрів України „Про прибутковий податок з громадян”.

2004-й рік законодавці визнали для цього закону тренувальним, про що свідчить хоча б така його норма, як звільнення до 1 січня 2005 року податкових органів від виконання прогнозних показників або інших директив (включаючи показники з мобілізації) щодо збору доходів бюджету з цього податку. Щоправда, ця норма зупинена Законом України „Про Державний бюджет України на 2004 рік” [2] з огляду на необхідність його збалансування в умовах зниження базових ставок основних бюджетоутворюючих податків – на прибуток підприємств (зниження ставки податку з лихвою компенсовано розширенням об’єкта оподаткування) та на доходи фізичних осіб.

Оцінюючи норми нового закону, слід зауважити, що окремі з них суперечать чинному законодавству, зокрема Конституції України (стаття 22 щодо неприпустимості звуження існуючих прав громадян), Бюджетному кодексу України (абзац 2 п. 2 статті 78 щодо необхідності затвердження місцевими фінансовими органами будь-яких видатків з місцевих бюджетів, а отже, й включення їх до складу юридичних осіб, які несуть відповідальність за порушення термінів повернення громадянам сум надміру сплаченого податку), а також законам:

„Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” (стаття 17 щодо відмови від забезпечення державної соціальної гарантії – неоподатковуваний мінімум доходів громадян);

„Про оподаткування прибутку підприємств” (п. 7.11 щодо визнання профспілок неприбутковими організаціями);

„Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (стаття 1 щодо визнання профспілок неприбутковими організаціями);

„Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” (статті 4–6 щодо переліку осіб, які відносяться до складу учасників бойових дій).

Крім того, закон містить ряд технічних неточностей, що ускладнюватимуть його застосування. Це стосується, наприклад, п. 3.4, яким встановлено, що вартість доходу, нарахованого у негрошовій формі і визначеного за звичайною ціною, слід збільшувати на суму податку на додану вартість та акцизного збору. Проте ці податки вже входять до складових звичайної ціни і її збільшення на них вдруге є недоцільним.

Неправомірним слід визнати включення до закону норм, що є предметом інших законів. Так, останнім абзацом того ж п. 3.4 пропонується відносити на валові витрати платників податку на прибуток підприємств суми податку з доходів фізичних осіб, утримані при нарахуванні доходів у будь-яких негрошових формах. Таку норму доцільно було б передбачити в Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств”, а не в цьому законі [3].

Те ж саме стосується й норм закону, які визначають базу (об’єкт) для нарахування збору до Пенсійного фонду України та до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування (останнє речення п. 3.4 та п. 4.4). При цьому пропонується (п. 3.5) зменшувати базу оподаткування доходу у вигляді заробітної плати на суму збору або до Пенсійного фонду України, або до загальнодержавних страхових фондів, хоч законодавець, безперечно, мав на увазі і перше, і друге. Регулювання питань визначення бази нарахування зазначеного збору та внесків до страхових фондів є предметом законодавства з питань соціального страхування.Неточність у формулюванні норм пп. 4.2.10 (абзац “в”) та 20.4.2 взагалі не дозволяє однозначно їх зрозуміти: якщо в п. 20.4.2 йдеться про сплату штрафів за неповне або несвоєчасне повернення суми надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів), то в абзаці “в” п. 4.2.10, де визначено виключення з сукупного оподатковуваного доходу, – вже про пеню, яка сплачується на користь платника податку за рахунок бюджету (цільового страхового фонду). Як наслідок, виконавець закону не зможе зорієнтуватися, чи включати таку пеню (штраф) до оподатковуваного доходу, чи ні.