Понятійний апарат фіскальної політики сприяння підприємництву

Г.Н. Клименко та ін. податкову політику визначають як політику держави у сфері оподаткування, що передбачає маніпулювання податками для досягнення певних цілей, зокрема збільшення обсягу виробництва та зайнятості або зниження рівня інфляції [5, c. 633]. Зразу ж зауважимо, що податкова політика – це не тільки маніпулювання податками, а й сприяння чи регулювання організації відповідної діяльності з застосування податків, формування і реалізації механізму справляння податків тощо.

Науковці податкову політику розглядають у широкому і вузькому аспекті, поєднуючи з поняттям фіскальної системи [4, c.48–52] . Під фіскальною системою розуміють формування доходів бюджету за рахунок податків і позик. Цій системі властива і податкова політика. На нашу думку, поняття фіскальної політики також слід розглядати у широкому розумінні податкової політики.

Мета написання статті – розробка комплексу положень, що всебічно визначають поняття “фіскальна політика”.

Фіскальна політика – це, перш за все, застосування сформованих науково обґрунтованих і затверджених на законодавчому рівні економічних інструментів та відповідних, що характеризуються ієрархічною структурою реалізації, рішень (вони використовуються на макро- та мікрорівнях), призначених сприяти росту надходження сум платежів до бюджету, а також встановлення і зміна системи грошових зобов’язань перед державою, визначення механізму обчислення, сплати і зарахування сум цих зобов’язань до бюджетів. На нашу думку, щоб коротко висвітлити усі аспекти фіскальної політики, необхідно розглянути широке коло понять, які її визначають. Тому пропонується обґрунтувати: суть фіскальної політики, її мету; концепцію, об’єкт, суб’єкт, носій, види, принципи, напрями, сферу, методи, механізм реалізації, дії (сприяння), заходи реалізації, ефективність тощо.Спочатку розглянемо особливості фіскальної політики. Фіскальна політика – це системне формування, узаконення та гнучке і творче застосування офіційно встановлених податків, зборів, обов’язкових платежів до бюджетів, їх інших залучених джерел, норм сплати, стимулів, важелів та інших елементів інструменту регулювання впливу таких платежів на фінансово-господарську діяльність їх платників. Фіскальна політика має свій економічний інструмент у формі норм, стимулів і важелів та інших складових, суть і порядок застосування яких визначено на законодавчому рівні або підзаконними актами. Особливістю фіскальної політики є те, що її узаконені інструменти застосовуються платниками грошових зобов’язань держави, а не державою (як це прийнято називати) і не надаються державою (також як це прийнято називати), а нею узаконюються. Тобто коли платник отримує кошти від держави, тоді можна говорити, що вони надаються державою. Вважається, що користування пільгами приводить до втрат бюджету. Але об’єктивно це не завжди так. Якщо бюджетна установа користується пільгою з плати за землю, то чи це не одне й теж, що держава їй відрахує кошти на сплату земельного податку, а потім установа повертає ці кошти державі у формі земельного податку. Якщо платник щорічно користується пільгою, то тоді держава щорічно нічого не втрачає. Вона ні у позаминулому, ні у минулому, ні у поточному році нічого не втрачаючи, нічого й не отримує. Аналогічно й у майбутньому на весь період користування пільгою. Але, знову ж таки, це взагалі не пільга. Якщо новоствореному малому підприємству дозволено протягом початкового періоду не вносити платежі до бюджету, то держава нічого не втратила. До створення такого підприємства вона також нічого не отримувала. Кілька років тому окремим категоріям державних службовців відмінили право на безкоштовний проїзд у міському транспорті. Таким чином, гроші, які вони витрачали на покупку товарів, тепер витрачають на оплату транспортних послуг. У якому випадку втрати держави більші? Безумовно, що у першому, оскільки з реалізацією товарів пов’язаний ланцюжок платежів.

Відповідними нормативно-законодавчими актами підприємствам металургійного комплексу за умов їх заборгованості перед державою надали пільги з окремих податків, які вони і раніше не сплачували. Тому не можна вважати, що від надання пільг держава втратила певну суму коштів. Крім того, слід подумати, чи це пільга взагалі.

Таким чином, питання надання пільг в оподаткуванні та оцінки “втрат” від цього потребує грамотного методологічного вирішення. У першу чергу, замість поняття ”пільги”, що вважається у широкому розумінні, мабуть, у конкретних ситуаціях більш правильно застосовувати “фіскальні регулятори економіки господарювання” (зниження процентних ставок з кредитів в інвестиції на новітню технологічну техніку, ступінчасті норми амортизації), “нормативні регулятори платежів до бюджету” (диференційовані тарифи плати за використання різних видів водних ресурсів, диференціація ставок нарахування від вартості послуг за встановлення чи розміщення реклами). Такі фіскальні регулятори потрібно відносити до прямих чи непрямих інструментів фіскальної політики, оскільки вони прямо чи не прямо впливають на розмір платежу до бюджету. Ці регулятори характеризується, як правило, ступінчатою, ієрархічною чи іншою структурою, застосовуються на підставі офіційних рішень (законодавства) на рівні держави чи рішень місцевих органів влади, найчастіше поширюються на усіх платників. Використовуються вони на мікрорівні, конкретними підприємствами, установами, організаціями, банками. Регулятори мають комплексну дію, тобто пільги є конкретними стимулами діяльності (звільнення сільгоспвиробників від сплати фіксованого сільськогосподарського податку на два роки з метою збереження коштів сільськогосподарським підприємствам, надання пільг з сплати окремих податків при проведенні експериментів) або втратами бюджету (пільга з прибуткового податку з громадян для багатодітних сімей, інвалідів).