Жан-Жак_Руссо

Гоббс, не задумуючись, відразу ж переводив прагнення до самозбереження в самолюбство й егоїзм, а Руссо розкриває довгий історичний шлях, що веде до такого перетворення, вірніше один зі шляхів, зовсім не обов'язковий,- більш природний інший: любов до себе, ще перш ніж обернутися самолюбством, зменшується жалістю до страждань собі подібного, а краще сказати, розширюється до жалю до нещастя інших і часто переходить у це друге почуття.

Імператив: "Поводься з іншими так, як бажаєш, щоб поводились з тобою" - виявляється лише тоді, коли природнє страждання витісняється егоїстичними похилостями, але й у цьому випадку вимоги, що спонукають до виживання природного закону, знаходять діючу силу не в розумі, а в совісті і почутті.

По природі людин, згідно Руссо, незлобивий, скоріше навіть добрий, він стає доброчесним, коли, люблячи добро, ще і здійснює його через боротьбу і подолання в собі протиборчих похилостей. Виконання боргу є зовнішньою формою чесноти в порівнянні з учинками, що випливають із природного прагнення до добра, на основі яких почуття боргу формується і закріплюється як звичку до добродіяльності, звички, що доставляє задоволеність і насолода.

Задоволення, що доставляються безпосереднім природним співчуттям і сприянням по природному потязі не піднімаються до висоти тих, що випробуються при виконанні боргу.

Руссо звертає увагу на те, що відмовлення почуттям у їхньому спонтанному розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх тільки первісних формах приводить до того, що ці почуття під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним первісним тенденціям. Загальмована у своєму розвитку любов до себе обертається егоїзмом, замість того, щоб возвеличитися до любові до себе подібним.

У людині цивілізованому Руссо фіксує два різних принципи , з яких один волоче до любові, справедливості, моральному благу, а іншої тягне вниз, підкоряє влади зовнішніх почуттів і пораждаемых ними пристрастей.

Руссо виразно встає на точку зору монізму в поясненні протилежностей - обоє стани повинні бути виведені з однієї і тієї ж загальної природи людини; оскільки ж вони дані послідовно в часі, то варто знайти перехід від одного до іншого.

* * *Достоїнство поглядів Руссо на волю виявляється в його чуттєво-практичному підході, на противагу умоглядно-творчому, при якому волю намагаються знайти як деякий "об'єкт", і, не знаходячи, заперечують її існування. Воля означає в нього внутрішньо рефлексивне відношення: "бути паном самому собі, практикувати свою волю на самому собі, панувати над пристрастями" (Руссо Ж.-Ж.,Эміль чи про виховання,с.40).Подолання пристрастей означає моральну волю. Вона не привходит з поза в індивіда, а виробляється і розвивається зсередини. Процес її формування в історичному плані Руссо зв'язує з переходом від первісного, природного стану до цивілізованого, цивільному. Людина як громадянин розстається зі своєю природною волею, зате здобуває волю моральну.

В ім'я волі волі, в ім'я совісті Руссо відкидав фаталізм, зумовленість вольових актів, виступаючи тут проти

механістичного матеріалізму і суперечачи теології.

Одним з центральних питань у проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людини розставатися зі своєю волею, що по самій своїй природі,

і згідно своєму поняттю, невідчужувана. Уся справа в тім, що у самій людській природі уже відбувся перелом. Нерівність людей - продукт цілого ряду переворотів, що перетворили людську природу, "подібно тому, як, щоб установити рабство, довелося зробити насильство над природою, так і для того, щоб увічнити право рабовласництва, потрібно було змінити природу" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.45).

Руссо встановлює прямий зв'язок появи самолюбного розумових Я, що жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням приватної власності. У суспільстві, що піддається автором " Міркування про нерівність" нищівній критиці, особисте Я несе в собі далекі людяності характеристики, властиві його субстракту - власності.