Про В. Винниченка та його ранню прозу

Іван Франко. Зібр. творів у 50 т.- К., 1982.- Т. 35.- С. 107, 108. Леся Українка. Твори.- X., 1930.- Т. 12.- С. 238, 241.

Леся Українка. Твори.- Т. 12.- С. 242.

10

11

інтелігенції, провінційних акторів тощо («Заручини», «Уміркований» га «щирий», «Малорос-європеєць», «Антрепреньор Гаркун-Задунайсь-кий»). А в таких Винниченкових оповіданнях, як «Роботи!», «Сту¬дент», «Зіна», представлені і образи українських інтелігентів, котрі роблять усе для того, щоб пробудити соціальну активність народу, революціонізувати його свідомість.

Не зайвим буде відзначити в цьому зв'язку, що розширення тематич¬них обріїв української літератури взагалі належить до числа істотних заслуг Винниченка перед нею; аніякого перебільшення нема в твердженні критика: «Обсягом і різноманітністю своєї тематики, діапазоном проблем і масою людських типів Винниченко, безперечно, стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської» '.Як викривач існуючих соціальних порядків Винниченко в своїй прозі виступає з піднятим забралом. Іноді навіть публіцист тут у ньому бере гору над художником. «Обкрадені, обідрані тими, хто мав силу обідрати, вони йдуть продавати себе, свої сили, своє здоров'я, своє тіло, сором, любов; вони йдуть найматься до ситих, розпутних, ледачих людей, які мають землю, гроші, але які не обробляють сеї землі, бо мають другу роботу: їсти, пити і розпутничать», — це про сільських наймитів-заробітчан («На пристані»). Однак, звертаючись і .до зовнішньо безстороннього способу малювання життя, не даючи публіцистично-прямих оцінок зображуваному, Винниченко не залишає сумнівів щодо свого ставлення до цього зображуваного. В оповіданні «Контрасти», де теж мовиться про поневіряння заробітчан, автор начебто тільки фіксує свої спостереження (його позиція певною мірою виражається хіба що в деяких репліках молодого скульптора Івана). Але хіба не несе в собі цілком певне ідейно-смислове наванта¬ження змальована в оповіданні точними реалістичними мазками і психологічно переконлива сцена випадкової зустрічі в степу цих знедолених, нещасних людей з багатійкою Гликерією та її товариша¬ми по чарці? В одній групі «всі ніби однакові: темні, худі, похмурі і всі наче одного якогось сірого кольору, нема ні білявих, ні чорня¬вих,— усі сірі» (тижнями блукаючи у пошуках роботи, вони покрили¬ся з ніг до голови порохом). У другій же —«гарно одягнені, чисті, багаті люди», яким живеться легко і приємно. Це не просто один із тих звичних для нашого ока контрастів, що їх так часто пропонує реальна дійсність, це, як каже Іван, «справжній контраст». Перед нами дві соціальні сили, між якими нема і не може бути взаєморозуміння: «...дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на

вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливості, страху, а друга — заздрості, похмурої туги й ніяковості».

Наголос на типових для тогочасного життя суспільства різких соціальних контрастах зроблено також у найзначнішому творі ранньо¬го Винниченка — повісті «Голота» (1905). «З двора (панського.— І. Д-),— пише про її зміст І. Франко, — в злудному світлі пливе запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі... все-таки мусять служити і заробляти в дворі і мов риба об лід б'ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат» '.

Характеризуючи «Голоту» з «соціологічного погляду», І. Франко лише побіжно зауважує, що вона являє собою «майстерну спробу змалювання» життя українського народу в перехідну історичну добу. Леся Українка ж у своїй статті про Винниченка приділяє основну увагу якраз художнім достоїнствам твору. Особливо приваблює її те, що автор повісті підходить до «толпьі» — Леся Українка зближує в цьому відношенні «Голоту» з «Ткачами» Г. Гауптмана і називає такий метод зображення дійсності «новоромантизмом» — не як до безликої, однобарвної маси, а як до «собрания определенньїх личнос-тей». «Г. Винниченко взял обт.ектом своего наблюдения небольшую толпу людей, 12 человек рабочих в акономии, но зато всю ее изучил и расчленил и вьіяснил личность каждого члена в ее сущности и в ее отношении к окружающим» 2.

Звичайно, та або інша із цих дванадцяти осіб зображується в «Голоті» з різною мірою повноти художнього аналізу.

Чи не найдетальніше, передусім у психологічному плані, виписаний в повісті образ наймички-куховарки Килини. Це розумна і красива молода жінка, яка всіма силами прагне вирватися з батрацької неволі. Вона, каже у творі дід Юхим, «аж дрижить, щоб хазяйкою стати», і смертельно боїться залишитися на все життя «голодранкою», не хоче, щоб її, як «гулящу» Софійку, «якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала», щоб її діти, як дівчинка-сирота Маринка, «під стусанами виростали». Ось чому Килина поставила собі життє¬вою метою вийти заміж за «хазяйського сина» Андрія, давно закохано¬го в неї. Правда, вона не любить його, одначе й не приховує цього від нього; через те, за влучним спостереженням Лесі Українки, її поведін¬ка аж ніяк не має характеру нав'язування себе в жінки Андрієві,— Ки¬лина лише чесно й відверто ставить свої умови: Андрій робить її «хазяйкою», а вона за це любитиме його «так, як нікого не любила». Та Андрій виявляє нерішучість, а далі події розвиваються таким чином,