Про В. Винниченка та його ранню прозу
писав: «Офіціально вважається і проголошується в СРСР, що націо¬нальне питання там розв'язано ідеально. На великий жаль, це не так. В глибині своєї свідомості ви й самі, звичайно, знаєте, що до ідеально¬го розв'язання питання ще дуже далеко» '. Виходячи з наших сьогодні¬шніх історичних знань, до слова, мусимо визнати, що висновок цей був аж ніяк не безпідставним...
Наостанку ще два штрихи до політичного портрета В. Винниченка. В роки війни, під час окупації Франції (з 1925 р. Винниченко жив у Парижі і з 1934 р. до кінця своїх днів у селі Мужен поблизу Канна), він рішуче відхилив пропозицію гітлерівців співпрацювати з ними, за що був кинутий у концтабір. А в повоєнний час Винниченко невтом¬но виступає із закликами до боротьби за мир між народами, до налагодження контактів і співробітництва між різними соціальними системами.
Взагалі ж після переїзду (з Німеччини) до Франції Винниченко припиняє активну політичну діяльність, «обтрушує з себе всякий порох політики», якщо скористатись його власним виразом. Він відмовився од будь-яких контактів з агресивно настроєною щодо СРСР частиною української еміграції, зазнавши через це всіляких нападок та утисків з її боку. В той же час чергові його спроби налагодити взаємини з ЦК КП(б)У залишилися безрезультатними; в роки, коли набирала силу сталінщина, офіційні кола оголосили Винниченка «ворогом соціалізму, агентом імперіалістичних держав, інтервентом» і відповідно реагували на висловлене ним знову бажання «повернутися в СРСР і взяти участь у справі будування соціалізму» (лист «До Політбюро ЦК КП(б)У», 1933 р.). Й остан¬ні два з половиною десятиліття свого життя Винниченко присвя¬тив головним чином письменницькій роботі, а також малярству і студіюванню наукової літератури з філософії, етики, естети¬ки...
Думається, всього сказаного досить, щоб побачити, яким напрочуд звивистим був політичний шлях В. Винниченка, які найкрутіші пово¬роти траплялися на ньому. Він ще потребує поглибленого вивчення, і слово тут — за істориками.«Політбюро констатує мінливість настрою т. Винниченка...» — так було записано в рішенні Політбюро ЦК РКП(б) від 6 вересня 1920 року при розгляді питання про прийняття В. Винниченка до партії 2. От на оцю «мінливість настрою» Винниченка-політика не можна не зважати при характеристиці Винниченка-художника.
Як і на те, само собою зрозуміло, що зв'язок між світоглядом і творчістю письменника, митця має далеко не простий, не механічний характер. Незмінне прагнення Винниченка до життєвої правдивості своїх художніх образів найчастіше долало нечіткість, суперечливість (на певних же етапах його діяльності й хибність) властивих йому соціально-політичних переконань. Життєдайними соками живило та¬лант Винниченка також те, що він, нехай і не раз жорстоко помиляю¬чись як політик, усім серцем любив свою батьківщину, пристрасно бажав щастя рідному народові.
Першим друкованим художнім твором Володимира Винниченка була повість «Сила і краса» (в наступних перевиданнях —«Краса і сила»), яка з'явилася в 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Цей твір, інші оповідання і повісті Винниченка, що побачи¬ли світ незабаром, відразу зробили широко відомим ім'я їх автора. Причому передова літературна громадськість не вагаючись констату¬вала, що народився талант, котрий здатен сказати своє, оригінальне слово в українській прозі.
«Серед млявої тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменни¬ків,— писав І. Франко в рецензії на збірку оповідань В. Винниченка «Краса і сила» (1906),— раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка» '. Як бачимо, Винниченко про¬тиставляється не тільки декадентствуючим літераторам з їхнім тяжін¬ням до «чистого мистецтва», ігноруванням змістовного начала в художній творчості, але також епігонам традиційної для української літератури манери письма.
Більше того, Винниченко прагне якнайрішучіше оновити цю мане¬ру, влити свіжу кров у поетику «старого» реалізму.
За чотири роки до появи Винниченкової збірки «Краса і сила» І- Франко в одній зі своїх літературно-критичних праць переконливо аргументував той висновок, що новаторство молодих українських письменників, передусім Стефаника і Коцюбинського, «лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше — в способі, як бачать і відчувають ті письменники життє¬ві факти». Коли Панас Мирний, Свидницький, Нечуй-Левицький, Карпенко-Карий — І. Франко називає їх «великими епіками» —«завсі-
1 Трудова Україна.-1937.- Ч. 6-7.- С. 7. Див.: Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 51.— С. 421.