Про В. Винниченка та його ранню прозу
І. Ф. Кураса «Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутст¬
во Української соціал-демократичної робітничої партії)» (К., 1986).
При цьому автор зупиняється і на постаті В. Винниченка як
політика.
2В. Винниченко. О морали господствующих и морали угнетен¬
ньїх.- Львов, 1911.- С. 4.
Те як Винниченко зустрів Жовтневу революцію, підтверджує такий висновок особливо наочно.Читаємо в його щоденнику (запис 10 лютого 1918 р.): «...яке повинно бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись? Що їй робити?» ' Винниченко лукавить: він, ні на мить не вагаючись, став на бік ворогів більшовизму. Вже через два дні після перемоги збройного повстання в Петрограді, 27 жовтня 1917 р., очолюваний не ким іншим, як ним, Винниченком, Генеральний секрета¬ріат Центральної ради, створеної українськими буржуазно-націоналіс¬тичними партіями в березні 1917 р., виступив із зверненням «До всіх громадян України», проголосивши в ньому, що рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати це повстання. В такому напрямку Центральна рада і діяла, ставши, за словами В. І. Леніна, «на цей шлях нечуваної зради щодо революції, на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящої і експлуатованої маси, кадетів і каледі-нців...» 2.
Діяльність В. Винниченка як одного з керівників Центральної ради і потім, у 1918—1919 рр., як голови Директорії — уряду Української народної республіки (УНР) — є, дуже м'яко кажучи, не найкращою сторінкою в його політичній біографії.
Щоправда, після залишення Винниченком на початку 1919 р. поса¬ди голови Директорії і його еміграції тоді ж за кордон для нього настає час болісних роздумів і певної переоцінки цінностей. Він доходить висновку: в 1917—1919 роках Центральна рада і Директорія воювали «в суті з власними народними масами», внаслідок чого й зазнали поразки. Процитовані слова — з тритомної мемуарно-публі¬цистичної праці Винниченка «Відродження нації» (1920). В ній, по¬ряд зі спробами автора виправдати дії націоналістичних партій та організацій, міститься і доволі гостра критика на їх адресу, а водночас тепер уже отак говориться про більшовиків: «Не маючи самі жагучого, одважного прагнення знищення в самих його основах, у самому його грунті капіталістичного ладу, ми й другим не вірили, не розуміли їх, не розуміли великої, могутньої простоти більшовизму, тої простоти, яка є властивою всім щирим, послідовним, для блага людськості напрямле¬ним вченням. Не демагогія, а велика простота й щирість їхніх
1Володимир Винниченко. Щоденник.— Едмонтон — Нью-Йорк,
1980.- Т. 1.- С. 278.
2Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 35.— С. 138. Див. також: Там
хе.- Т. 36.- С. 96.
стремлінь, їхньої акції тягли до себе страждучі, експлуатовані маси» '.
Дальшими кроками, що засвідчили прагнення Винниченка порвати з минулим, були організація ним у Відні закордонної групи Укра¬їнської комуністичної парті (УКП), його спрямовані проти петлюрів-щини і білогвардійщини статті в органі цієї групи — газеті «Нова доба», деякі інші його виступи в пресі у 1919—1920 рр. і, нарешті, прийняте ним рішення повернутися на Радянську Україну, щоб там, як він писав у датованому 4 травня 1920 р. відкритому листі «До класово несвідомої української інтелігенції» (і до чого закликав усіх прогре¬сивно настроєних українців-емігрантів), «віддати всі свої сили тіла й душі» справі революції, захисту соціалізму.