Віктор Ющенко – українська надія чи міф?

У політичному істеблішменті України відбувається зміна поколінь. І зміна ця проходить не за віковими ознаками (бо Ющенко не набагато молодший від, скажімо, Павла Лазаренка і є ровесником Віктора Медведчука) – зміна відбувається за ознаками інтелектуальними, психологічними, ментальними. До влади приходять прагматики європейського зразка.

Головне, аби вони могли цю владу втримати і нею вдало розпорядитися.

ІІ.

22 червня 2000 року минуло півроку від того дня, як Верховна Рада України затвердила подану на її розгляд кандидатуру нового прем'єр-міністра України – Віктора Андрійовича Ющенка. Тоді, наприкінці минулого року, очманілі від напруженого президентського марафону політологи та аналітики пророкували урядові Ющенка різні варіанти розвитку. Одні говорили, що цей уряд буде недовговічним і навіть називали час його ймовірної відставки – квітень 2000 року. Інші поговорювали про швидкі темпи реформ в Україні і “шокову терапію” a la Balcerowycz. Як показав час, і одні, і другі помилялися. Так само помилялися й ті, хто гадав: Ющенко – він чий? Ставленик олігархів чи людина, яка намагається воювати з олігархами? І яка у нього орієнтація – східна чи західна? Виявилося, що Ющенко вміє чудово вписуватися в Систему і залишатися до кінця нерозгаданим.

Протягом тривалого часу творився міф про Віктора Ющенка. Суть міфу полягала у створенні відповідного іміджу Ющенка – національно свідомого реформатора, останньої надії України на шляху до порятунку. Перебуваючи при владі протягом семи років (на посту Голови Національного банку України), Ющенко зумів не перетворитися на уособлення влади. Він демонстрував свою незалежність, і більшість повірили у те, що Ющенко – незалежний політик. Чого не можна відібрати у Ющенка – це його авторитетності. Окрім того, на фоні миршавеньких президентиків та огрядненьких прем'єрів Ющенко виглядає українським втіленням “американської мрії”, кумиром “покоління Пепсі”. Йому готові пробачити всі помилки і прорахунки – і зроблені, і ті, що ще буде зроблено. Бо народ знає – йому більше немає на кого сподіватися. Народ втомився чекати на харизматичну особу, крім Ющенка, у жодного іншого українського політика харизма не простежується.

Півроку діяльності – це вже час підводити певні підсумки і узагальнення, намагатися прогнозувати перспективи розвитку. Тим більше, що уряд Ющенка – доволі цікавий предмет для вивчення політичної ситуації в Україні.

КОМАНДА

Не секрет, що Віктор Ющенко є таким собі “героєм-одинаком”, “політичним суперменом”. Він не сформував своєї стійкої команди, будучи Головою Нацбанку. Вірніше, команда була, але, по-перше, ця команда була сформована не Ющенком, а Вадимом Гетьманом, а по-друге, ця команда майже не бавилася у політичні ігри, зосередившися на фінансовій сфері. Стельмах, Кіреєв, Мітюков, можливо, ще кілька прізвищ, які можна віднести до оточення Ющенка, фактично формували цю команду. Ющенко свідомо уникав повного ангажування у політичні розклади. Епізодична історія зі вступом у Народно-демократичну партію фактично принесла дивіденди не Ющенкові, а самій НДП, оскільки на виборах 1998 року на агітаційних матеріалах партії фігурувало ім'я Ющенка як партійця. На виборах 1999 року Ющенко відмовився від пропозації ряду центристських партій балотуватися на пост Президента України. Він не демонструє своєї прихильності до партій, навіть ігнорує таке явище, як партії.

Тому говорити, що Кабінет Ющенка є коаліційним не можна. Коаліція передбачає врахування інтересів певних партій. Наразі ж не можна сказати, чиї інтереси відображає Уряд. Це швидше колектив виконавців. Так само, як і в часи прем'єрства Пустовойтенка. Але Уряд Ющенка відрізняється від попередників великою кількістю яскравих особистостей (уряд Пустовойтенка, скажімо, був сірим і невиразним).Однією з умов, за яких формувався Уряд, була повна свобода дій Ющенка в кадрових питаннях. Однак цю умову не було виконано до кінця. Мова йде не лише про силовий блок Уряду – можна цілком припустити, що Юрій Кравченко, Леонід Деркач, Олександр Кузьмук цілком імпонують Вікторові Андрійовичу (хоча абсолютно не уявляю, як би Ющенко міг позбутися відданих Президентові “силовиків”). Але саме міністри-силовики виконують в Уряді роль “п'ятої колони” – особливо враховуючи той стан “холодної війни”, який спостерігається у стосунках між Секретарем Ради національної безпеки і оборони Євгеном Марчуком (куратором силового блоку) та найближчим оточенням Віктора Ющенка. До того ж відомо, як призначали окремих віце-прем'єрів. Схема, відпрацьована до банальності. “Ну що, Вікторе Андрійовичу, підібрали людину на піст віце-прем'єра з таких-то питань?” – “Підібрав”. – “Ну, і кого ж Ви нам запропонуєте?” – “Ну, для прикладу, пана Ікс. Чудовий фахівець, має досвід роботи, має теоретичні розробки, управлінські задатки”. – “А Ви подумайте ще, Вікторе Андрійовичу”. Наступного дня таким же чином відкидаються кандидатури панів Ігрека, Зета та інших, аж доки “непонятливий” Ющенко не запропонував кандидатуру людини, яка очолювала це відомство у попередньому Уряді.