Становлення і зміцнення банківської системи України
Передусім змінювався склад як кредиторів, так і позичальни¬ків. Основними кредиторами ставали комерційні банки, у тому числі й колишні державні, які з часом акціонувались. А пози¬чальниками все частіше ставали колективні і приватні підприємства та окремі громадяни. Позичальниками були Й gпідприємства державної форми власності. До цих двох учасників кредитної угоди нерідко долучався третій — страховик, гарант, поручитель. Значні зміни відбувались у формах і видах кредитів, й особливо у методах кредитування.
Якщо в основі кредитування раніше були численні окремі об'єкти, передбачені за радянських часів банківськими інструкці¬ями, під які надавалися позички, то банки «нової хвилі» основну увагу почали надавати суб'єкту, який бажає отримати позичку, Його кредитоспроможності, турбуючись насамперед про свої до¬ходи і повернення кредиту. Кредитоспроможність стала одним із найважливіших принципів кредитування.
Докорінно змінилось розуміння принципу забезпеченості кре¬диту. Якщо раніше кредит видавався під його забезпечення това¬рно-матеріальними цінностями та витратами виробництва без но¬таріального оформлення цього забезпечення, то комерційні банки почали здійснювати кредитування за умови дотримання принци¬пу забезпечення повернення кредиту в установлений строк. Та¬ким забезпеченням стали страховий поліс, порука чи гарантія третіх осіб, перевідступлення дебіторської заборгованості, заста¬ва майна тощо.
Замість досить складного порядку кредитування, який перед¬бачав значні особливості для підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки, кредити почали надаватись здебільшого на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств. їх відноси¬ни з банками із постійних стали епізодичними, дискретними.
Ще у 1991 р. законами України «Про підприємства в Україні» і «Про цінні папери та фондову біржу» було легалізовано комерційний кредит, який з 1930 р. у Радянському Союзі був забороне¬ний у внутрішньому обороті. У тому ж таки 1991 р. було визнано, що вексельний обіг в Україні має здійснюватись відповідно до Женевських (1930 р.) вексельних конвенцій. У лютому 1993 р. Національний банк України затвердив Порядок проведення бан¬ками операцій з векселями, яким було встановлено особливості застосування цих конвенцій в Україні. Як уже зазначалося, коме¬рційний кредит може надаватись як з оформленням векселем, так і без такого оформлення. Останнє переважає, бо спочатку в Україні не було прийнято в повному обсязі вексельного законо¬давства та й обізнаність працівників банків та їх клієнтів з вексе¬льним правом була недостатньою. У подальшому поширенню ве¬ксельного обігу заважала платіжна криза.
Однією з найсерйозніших проблем діяльності комерційних І кооперативних банків, які переважно кредитували малі підпри¬ємства, був дефіцит кредитних ресурсів у їх розпорядженні. Тому для розвитку своїх кредитних операцій вони почали позичати ці ресурси у- центральному і спеціалізованих банках та їхніх клієн¬тів за досить високу плату. Це сприяло розвитку грошового рин¬ку, зміцнювало засади комерційного розрахунку, на яких грунту¬ється ринкова економіка. Особливо ринок міжбанківських креди¬тів пожвавився у 1993 р., коли почала працювати система елект¬ронних платежів, запроваджена Національним банком України, яка дає змогу дуже швидко проводити міжбанківські кредитні операції як на регіональному, так і на міжрегіональному рівнях.
Через високий рівень мита за реєстрацію застави у нотаріаль¬ному порядку (а без такої реєстрації договір застави не міг набу¬вати чинності) вона як вид забезпечення тривалий час майже не застосовувалась. Основним видом забезпечення було страхуван¬ня кредитів від повернення, що й сприяло швидкому розвиткові страхового бізнесу. А коли у 1993 р. виключним видом діяльності страхових організацій закон визнав страхування, а гіперінфляція знецінила їх страхові резерви, основним видом забезпечення пога¬шення кредитів стали гарантії і поруки, які надавались позичальни¬кам одними банками для отримання кредитів в інших банках.Гіперінфляція у 1993 р., з одного боку, викликала різке зрос¬тання цін, а з іншого — знецінення капіталів комерційних банків, вкладів населення в банки, які завжди є основним джерелом фор¬мування їхніх кредитних ресурсів. Це і запровадження Національ¬ним банком України жорсткої монетарної політики (підвищення базової процентної ставки, норм обов'язкових резервів комерцій¬них банків, застосування «кредитної стелі» тощо) обмежили кредитні відносини банків з підприємствами, а надання банками споживчого кредиту населенню майже повністю припинилось, якщо не зважати на кредитування банками своїх працівників.
Жорстка монетарна політика, зокрема постійне підняття Наці¬ональним банком України в умовах гіперінфляції мінімального розміру статутних фондів банків, норм обов'язкового резерву¬вання, глибока платіжна криза призвели до монополізації з 1994 р. кредиту, зосередження його в руках великих (за українсь¬кими масштабами) банків. А оскільки комерційні банки, заснова¬ні підприємствами певних галузей економіки, внаслідок зазначе¬них причин та заборони державним підприємствам бути акціоне¬рами комерційних банків і страхових компаній у переважній більшості змінили своїх власників І потрапили до різних клано¬вих угруповань, то вони стали служити цим угрупованням. Це обмежило доступ до банківського кредиту малого та середнього бізнесу, державних підприємств, які тільки починали приватизу¬ватись. Дефіцит кредитних ресурсів та значний рівень інфляції призвели до того, що кредити, як правило, надавались на короткі строки й здебільшого у сферу обігу. Цей процес почав охоплюва¬ти й колишні державні, так звані системні банки.